ЗНО

 Тема 1.Стародавня історія України

Близько 2—3 млн років тому на планеті з’явилася найдавніша людина.

Понад 1 млн років - на території України.

Історію первісного суспільства за археологічною періодизацією поділяють на: кам’яний вік (палеоліт, або давньокам’яний (від давньогрецького «палайос» - давній і «літос» - камінь); мезоліт, або середньокам’яний («мезо» - посередині); неоліт, або новокам’яний («нео» - новий); мідно-бронзовий вік (енеоліт, або мідно-кам’яний вік («енео» - мідь); бронзовий вік); ранній залізний вік.

Палеоліт. Архантропи. Територію України заселяли архантропи (пітекантроп, або «людина з прямою ходою»); залишків архантропів (пітекантропів) в Україні не знайдено; досліджено їхні стоянки (біля села Королеве (Закарпаття, лівий берег р. Тиса).

Основні заняття: збиральництво та полювання. Основне знаряддя праці - рубило.

Жили первісними гуртами; спілкувалися за допомогою міміки та звуків.

Знали вогонь та користувались ним, але добувати його не вміли.

250—100 тис. років тому сталося значне похолодання; змінився рослинний і тваринний світ.

150—100 тис. років тому архантропів змінили палеоантропи, або неандертальці; навчилися добувати вогонь; жили в печерах; споруджували житла, робили примітивний одяг зі шкур тварин. Первісний гурт змінює дородова громада.

Стоянки неандертальців на території України: печера Киїк-Коба, Крим; стоянка поблизу с. Молодове на Дністрі.

Людині цієї доби притаманні протилежні властивості: канібалізм (людожерство) і піклування про хворих та старих членів громади.

З’являються перші релігійні уявлення у формі тотемізму.

40—35 тис. років тому з’являється людина сучасного типу - кроманьйонець («людина розумна» - Homo sapiens). Головне їхнє заняття - загінне полювання на мамонтів, диких коней, бізонів. Удосконалюються знаряддя праці: з’являються ножеподібні пластини, скребла, різці, наконечники дротиків, списів. Почалося виготовлення знарядь праці з кістки та рогу - гарпунів, наконечників, голок; житла споруджувалися із кісток та бивнів мамонта (стоянка Мізин (Чернігівщина), Межиріч (Черкащина)). Виникають невеликі поселення; формується родова община; утверджується матріархат; релігійні уявлення та вірування у формі тотемізму, анімізму; поява магії; обряди справлялися в культових приміщеннях або святилищах (Кам’яна Могила (Запорізька обл.)).

Панує тип привласнюючого господарства (основні заняття людини: мисливство, збиральництво, рибальство).

Найвідомішіпам’ятки палеоліту:Королеве (Закарпаття), Амвросіївка (Донеччина), Мізин (Чернігівщина), Гінці (Полтавщина), Кирилівська стоянка (Київ).

Мезоліт. Винайдено першу механічну зброю — лук і стріли; відбувся перехід від загінно-облавного до індивідуального мисливства.

Заняття:рибальство(спочатку гарпуном, списом, а далі вудкою, сітями) та річкове збиральництво; людина приручає собаку.

Удосконалюється техніка обробки каменю: виготовляються мікроліти («мікро» - малий) - пластини завтовшки 1мм, - які вкладалися в основу з кістки або дерева (наконечники списів, стріл, гарпунів, ножі).

Поширені великі знаряддя праці - макроліти (кремінні сокири, тесла для обробки дерева під час спорудження жител).

Люди навчилися виготовляти плоти, човни.

Виникає плем’я.

В Україні - понад 400 стоянок (Фатьма-Коба, Мурза-Коба - Крим; Білолісся, Мирне - Північне Причорномор’я; Дробишеве - Сіверський Донець; Бородянка - Київщина та ін.).

Неоліт. Виникає скотарство і землеробство; земля оброблялася мотиками, виготовленими переважно з кістки й рогу, зерно подрібнювалося кам’яними зернотерками. Приручено майже всіх свійських тварин (бика, козу, вівцю, свиню). Худоба стає також тягловою силою.

Розвиваються засоби пересування: винайдено колісний транспорт і вітрильний човен.

Удосконалюється техніка обробки каменю, з’являються такі способи, як розпилювання, шліфування, свердління.

З’являється кераміка - глиняний посуд.

З’являється прядіння та ткацтво (винайдено ткацький верстат).

Неолітична революція - перехід суспільства від привласнюючих форм господарства (мисливства, рибальства, збиральництва) до відтворюючих (землеробства й скотарства).

Ранньородова громада мисливців і рибалок змінюється пізньородовою громадою землеробів-скотарів та скотарів-рибалок; завершується формування племені (ознаки племені: родинні зв’язки між членами, поділ на роди, територія, спільна господарська діяльність, мова, самосвідомість і самоназва, звичаї та обряди; поява органів влади).

Формуються уявлення про божества (замість уявлень про духів). З’являються міфи; посилюється віра в потойбічне життя. Розвивається наскельний живопис (зображення на плитах Кам’яної Могили (над р. Молочна поблизу Мелітополя Запорізької обл.).

Енеоліт. Людина опановує перші метали - мідь і золото.

Виникають копальні мідної руди (Донбас поблизу сіл Клинове, Пилипчатине та ін. Артемівського району).

Утверджується відтворююче господарство: виникає орне землеробство з використанням тяглової сили — бика; розпочалося вирощування майже всіх зернових та садово-городніх культур.

Коня привчають до верхової їзди; велику рогату худобу використовують як тяглову силу (знахідки коліс: курган Сторожова Могила поблизу Дніпропетровська; зображення двоколісних гарб є на плитах Кам’яної Могили).

Залежно від природних умов одні групи населення займалися землеробством, а інші — скотарством.

Удосконалюються ремесла (металообробне, гончарне); сформувались ремісничі центри.

Люди навчилися будувати досить складні житла, винайдено піч, стіл.

Люди почали вживати молочні продукти.

Розвиток господарства сприяв майновому і соціальному розшаруванню: виокремлення родоплемінної знаті.

Значного поширення набуває зброя - бойові молоти й сокири-молоти; наростають міжплемінні сутички.

Виникають укріплені поселення - городища (Михайлівна на Нижньому Дніпрі, Маяки поблизу Одеси, Козаровичі на Київщині).

Зароджується письмо у формі символіки форм предметів, об’єктів, їх орнаментації.

Трипільські племена: 1895 р. київський археолог В. Хвойка відкрив поселення стародавніх людей поблизу с. Трипілля на Київщині. Археологічні пам’ятки такого типу дістали назву трипільської культури, яка була поширена від Дніпра до Балкан (в Україні - це лісостепове Правобережжя, Подністров’я, басейн Південного Бугу, Волинь та частково Лівобережжя) від кінця V тис. — початку IV тис. до н.е. до середини III тис. до н.е.

Трипільські селища були маленькі (до 10 жител), середні (до ЗО жител) і великі (до 1000 жител). Великі трипільські поселення - протоміста (Майданецьке, Доброводи, Тальянки на Черкащині).

Трипільські будівлі у поселенні були розміщені концентричними колами, розділеними радіальними вулицями.

Основа трипільського господарства - хліборобство (вирощували ячмінь, пшеницю, просо, жито, бобові, льон, коноплі, різні городні культури); землю обробляли мотикою, а також ралом; знали перелогову систему землеробства й застосовували ярі та озимі посіви; вирощували трипільці й фруктові дерева - абрикоси, сливи, аличу.

Скотарство мало приселищний характер (тримали переважно велику рогату (волів, корів) та дрібну (овець, кіз, свиней) худобу; коней було зовсім мало).

Допоміжну роль відігравали мисливство і рибальство.

Виникла окрема галузь виробництва, пов’язана з видобуванням і обробкою каменю (штольня на Білій Горі поблизу с. Студениця в Середньому Подністров’ї)

Знаряддя праці виготовлялися також із кістки, рогу, дерева, глини й міді, яку кували, але вміли вже й плавити.

Розвивалися ткацтво, прядіння (знахідки глиняних прясел до веретен, тягарців для примітивного ткацького верстата).

Високого рівня досягло керамічне виробництво (пластика - керамічні статуетки).

У кожному трипільському поселенні мешкали члени одного роду, на чолі зі старійшиною. Роди об’єднувалися у племена. Кожне плем’я мало свою територію і відрізнялося від інших своїм діалектом і особливостями побуту і культури; виникають міжплемінні об’єднання(три: у Наддніпрянщині, Побужжі та Подністров’ї).

Походження носіїв трипільської культури: із Балкан або зі Східного Середземномор’я прийшли у межиріччя Дністра й Південного Бугу.

Причини зникнення: раптовий напад кочовиків; в результаті переселення асимілювалися з іншими; кліматичні зміни змусили змінити землеробську основу господарства на скотарство, що призвело до кризи продовольства.

Основний культ - культ плодючості, матері-прародительки - Великої Матері.

Епоха бронзи. Занепад родового ладу. В Україні виникає кілька металургійних центрів (майстерня біля с. Волоське в Надпорожжі) з виробництва бронзи (сплаву міді й олова).

У Лісостепу проживають хліборобські племена; у Степу - племена кочових скотарів.

Активно утворювалися племена праслов’янської етнічної спільноти: тшинецька, білогрудівська, чорноліська археологічні культури (Волинь, Правобережжя, Середнє Подніпров’я) та скотарські племена індоіранської етнічної спільноти: культура багатоваликової кераміки, зрубна, білозерська.

Ранній залізний вік. Кочовики в українських землях з’явилися на початку І тис. до н.е.

Відбулося відокремлення ремесла від землеробства.

Основною галуззю господарства Лісостепу та Полісся стало орне землеробство, приселищне тваринництво перетворилось на придомне й сформувалося стійлове утримання худоби.

Період виникнення великих племінних союзів та рабовласницьких держав (Кіммерії, Скіфії, античних міст Північного Причорномор’я).

У степах Північного Причорномор’я з’являються кочовики: іраномовні племена кіммерійців («молокоїди»); скіфів (нащадки сина Геракла і Діви Змії - Скіфа); сарматів («оперезані мечем», «походили від шлюбу» скіфів з амазонками»); східногерманські племена - готи та центральноазіатські племена - гуни («Кара Божа»).

Основне заняття: кочове скотарство; займалися ремеслами (кіммерійці першими навчалися виплавляти з болотної руди залізо); своєрідним ремеслом стає війна.

Суспільний устрій: військово-племінні союзи; утвердження патріархату (у сарматів - значні пережитки матріархату (грецький міф про амазонок)).

Власне державне утворення кіммерійці не створили; складні політичні державні утворення виникають: у скіфів (Велика Скіфія та Скіфське царство); у сарматів (Сарматія); у готів (Готська держава); у гуннів - державнеутворення Аттіли у Паннонії.

Кіммерійці воювали з Ассирією, Урарту, Лідією, дісталися до Іонії (завоювали Мідію, Сирію, Палестину). Найбільшої могутності скіфи досягли за царя Атея (IV ст. до н.е.); його влада обожнювалась, спиралася на раду старійшин та начальників, які очолювали військо; 513 р. до н.е. скіфи отримали перемогу над перським царем Дарієм І, а 331 р. до н.е. - військами Зопіріона, полководця Александра Македонського; сармати вели війни проти Понту, давньогрецьких міст-держав, Римської імперії. Готи досягають могутності за конунгів (королів) Германарїха та Вінітарія (IV ст. н.е.), воюють з антами (IV ст., князь Бож), здійснюють походи в Центральну та Західну Європу, здобувають Рим (410 р., Аларіх); гуни найбільшої могутності досягли за Аттіли, розбили готів, підкорили антів, здійснили походи до Центральної, Південно-Східної та Західної Європи, проти античних міст-держав, Малої Азії, Сирії, Месопотамії, але програють «Битву народів» на Каталаунських полях (451).

Кочові племена створили високу на той час матеріальну й духовну культуру: особливою пам’яткою кіммерійської культури є кам’яні стели; найважливішими пам'ятками скіфів є так звані кам’яні баби (зображення скіфських воїнів на кам’яних плитах) та кургани, у яких знайдено ювелірні прикраси із золота і срібла: вазу (Чортомлицький курган), келих (курган Куль-Оба), золоту гривну і золотий гребінь (курган Со лоха), срібну чашу з прижиттєвим зображенням скіфа (курган Гайманова Могила) та нагрудну прикрасу - пектораль (курган Товста Могила).Сармати також залишили курганні поховання (Ногайчинський, Соколова Могила); у мистецтві відомі звіриний та поліхромний (різнокольорова емаль) стилі; від готів запозичені в сучасну українську мову слова: ксьондз, скот, тин, хижа, хліб.

У кочовиків сформувалися складні релігійні уявлення, міфологія та обряди: у кіммерійців був культ Богині-Матері, скіфи поклонялись Мечу; сармати - Вогню; готи в IV ст. приймають християнство; гуни шанували Сонце, Вогонь.

Античні міста-колонії у Північному Причорномор’ї та Криму.Колонізація Північного Причорномор’я була частиною Великої грецької колонізації. Причини переселення: демографічне зростання населення, розвиток ремесла та торгівлі, пошук нових ринків збуту товарів та джерел сировини, соціальні та міжетнічні конфлікти, наростання агресії лідійців та персів.

Середина VII-VI ст. до н.е. Виникають грецькі поліси, найбільші з них: Борисфеніда (перше поселення, «широке місце», острів Березань); Ольвія (з гр. «щаслива»; сучасне смт. Парутине Миколаїв, обл.), Тіра (від назви р. Тірас («швидка річка», сучасний Білгород-Дністровський Одес. обл.)), Херсонес («півострів», сучасний Севастополь), Керкінітида («крабове місто», Євпаторія), Теодосія («Богом дана», сучасна Феодосія); Пантикапей («рибний шлях», сучасна Керч) та ін. Держави складалися з міста, що було економічним, політичним та культурним центром, і хори - сільськогосподарської округи.

Політичний устрій полісів: демократичні (Ольвія, Тіра, Херсонес) та олігархічні (аристократичні) республіки (Пантикапей); монархія (Боспорське царство).

Античні держави припинили своє існування під ударами готів та гунів (70-ті роки IV ст. до н.е.).

Вищий орган полісу - народні збори (вирішували усі найважливіші питання життя міста-держави), брали участь усі повноправні громадяни. Питання до розгляду на зборах готувала спеціальна рада, перевіряла виконання рішень зборів, ділові якості кандидатів на державні посади. їх рішення виконували колегії або окремі службові особи - магістрати, що займалися питаннями торгівлі, військової справи, благоустроєм міста та ін., діяли судові установи, у розгляді справ брали участь судді, свідки, обвинувачі.

Основні соціальні групи: громадяни й раби; існувало багато категорій вільних і напівзалежних людей.

Основа господарства - сільське господарство (найважливіша галузь — вирощування зерна); розвивалося садівництво й виноградарство; важливу роль відігравало тваринництво; займалися рибальством, солевидобуванням, мисливством. Високого рівня розвитку досягли ремесла (залізообробне, будівельна справа, керамічне виробництво (чорнолакова і червонолакова кераміка), склообробне, ювелірне, ткацтво, прядіння, плетіння, обробка шкур). Важливу роль відігравала торгівля з містами Східного Середземномор’я і Причорномор’я та з кочовими племенами, які постачали грекам зерно, рибу, худобу, шкури, мед, віск, рабів; греки - зброю, прикраси, вино, тканини; торгівля з племенами була обмінною, а з античним світом - грошима (кожний з полісів карбував власну монету). Торгівля велася на агорах та ринках.

У 480 р. до н.е. Пантикапей об’єднав 20 полісів у єдине Боспорське царство (правлячі династії: Археанактидів, Спартокідів). Займало територію Керченського півострова. Боспор - один із найбільших постачальників зерна та інших продовольчих товарів до Греції.Криза царства зумовлена внутрішніми й зовнішніми чинниками: боротьба за престол між спадкоємцями, переорієнтація торговельних інтересів, поглиблення економічної кризи, погіршення відносин зі скіфами, повстання скіфів під проводом Савмака (107 р. до н.е.), агресія Понтійського царства (Митридат VI Євпатор), а потім Римської імперії.

Слов’яни: походження, господарство, суспільний устрій, культура, вірування. Велике розселення слов’ян. Слов’яни - автохтонне (корінне, яке сформувалося на цій території) населення сучасної України.

Ранні писемні відомості про слов’ян є в творах античних авторів І-VI ст. н.е.:римського історика і географа Плінія Старшого, римського історика Корнелія Тацита, грецького астронома та географа Клавдія Птоломея, візантійських істориків Прокопія Кесарійського, Маврикія Стратега, Йордана, Феофілакта Сімокатти.

Виділяють такі періоди в розвитку слов’ян:ранніх слов’ян (венеди (в перекл. «великий народ»), сколоти), якому відповідає зарубинецька культура (правобережна лісостепова Наддніпрянщина); давніх слов’ян (склавини (празько-корчацька культура), анти (пеньківська та черняхівська культури)).

Слов’яни жили невеликими селищами вздовж річок та водойм. Основним типом житла була напівземлянка з верхньою наземною і нижньою заглибленою у землю частинами. Поруч з житлами зводилися господарські приміщення та майстерні.

Займалися землеробством (перелогова та підсічно-вирубна системи обробки землі; обробляли ралами із залізним наральником, череслами), розведенням домашньої худоби, промислами (полювання, рибальство); ремеслами (залізодобувне (центр з добування заліза в І-ІІ ст. н.е. знаходився біля с. Лютіж неподалік від Києва), залізоплавильне (центр с. Синиця на Південному Бузі (15 горнів)), ковальське, ювелірне (майстерні на Канівському городищі, Зимнівському городищі), теслярське, гончарне, ткацтво, кушнірське (обробка шкіри); важливу роль відігравала торгівля з Візантією, із Західною Римською імперією, грецькими містами-державами Північного Причорномор’я, країнами Азії та Близького Сходу (скарб арабських дирхемів — околиця с. Йосипівка Бузького району на Львівщині та біля с. Борочиці Волинської обл. (9 тис. монет)).

Одним з перших державно-політичних утворень слов’ян був Антський племінний союз (Антське царство), який очолювали князь та старійшини, а основні питання життя вирішували народні збори - віче. Писемні джерела називають імена антських князів Божа, Ардагаста. Союз розпався в 602 р.

Слов’яни воювали з готами (війна короля Вінітарія з антським князем Божем), Гунами (підкорили антів), аварами, хозарами.

Існувало два культи:обожнення сил природи та культ предків;слов’яни були язичниками; склався пантеон богів:Даждьбог - бог Сонця, світла і добра (навчив людей сіяти пшеницю, вирощувати хліб); Сварог - бог Неба (навчив людей варити, кувати мідь та залізо, будувати кузні, домниці, викував перший плуг та першу шлюбну золоту обручку); Дана - богиня Води (породила на світ Любов, Землю з лісами, травами, струмками та ріками); Жива - богиня життя (принесла перше зерно жита нашим пращурам); Коляда - богиня Неба, мати Сонця, дружина Даждьбога; щозими в найдовшу ніч народжує нове Сонце - Божича, Новий рік); Купайло - бог врожайності, родючості (відкрив людям таємницю сили лікарських рослин); Лель - бог кохання й бджолярства (опікун дітей, покровитель квітів); Мара - богиня зла, темної ночі, привидів, хвороб, смерті; Мокош - богиня родючості, жіночого рукоділля, мистецтва й води; Перун - бог блискавки і грому (гроза - це двобій Перуна з чорними злими силами); Стрибог - бог вітрів; служителі язичницьких обрядів - волхви. Богам молилися в капищах (місцях вшанування богів, жертвоприношень); залишки капищ та кам’яних ідолів знайдено у Києві, а також на Буковині, Тернопільщині біля р. Збруч (славнозвісний Збруцький ідол). Вірили слов’яни у духів: лісовиків, водяників, домовиків, мавок, русалок; мали весільні і обрядові свята (веснянки, обжинки, Купала, Коляди), які супроводжувалися піснями, танцями, хороводами, поховальні обряди - голосінням. Мали календар, складався з 12 місяців та 4 пір року, а Новий рік починався в березолі (березні).

Стилі мистецтва: звіриний, виїмчастої емалі (Мартинівський скарб, Черкащина).

Ранні слов’яни (венеди) мешкали на території від східних відрогів Карпат до Верхнього Подніпров’я. В умовах Великого переселення народів розпочинається Велике слов’янське розселення V—VII ст.: спочатку анти й склавини рушили і осіли на Балканах у візантійських володіннях, започаткувавши південну гілку слов’ян, потім - угору по Дунаю й просунулися у межигір’я Одри та Ельби, започаткувавши західних слов’ян.У XI ст. слов’яни займали вже значну територію в Східній і Центральній Європі від Адріатичного й Егейського морів до Балтійського моря і Ладозького озера та від правобережжя Ельби (Лаби) до лівобережжя Дніпра.

Тема 2. Київська Русь: утворення, розквіт. Внутрішньо- та зовнішньополітична діяльність князів.

Розселення східнослов’янських племінних союзів. З VII ст. у джерелах зустрічаємо назву «слов’яни», які УІІІ-ІХ ст. розселилися по території Східної Європи; сформувалося понад 10 великих племінних об’єднань східних слов’ян, які заселяли землі нинішніх України, Росії і Білорусі. Найбільшими слов’янськими племенами, які згадував Нестор- Літописець у «Повісті минулих літ», були: поляни, що жили на Середній Наддніпрянщині, сіверяни - на р. Десна, в’ятичі - на р. Ока, на заході від полян — дреговичі та деревляни, по течії р. Західний Буг — волиняни. На північному заході сусідами східних слов’ян були варяги (племена балтів і норманів), на сході й півдні - кочові племена хозарів, печенігів, булгар, з якими східні слов’яни вели війни за контроль над річками, що слугували торговими шляхами до Візантії та країн Сходу.

Арабські джерела називають три центри - Куявію (Київська земля з Києвом), Славію (Новгородська земля (сучасна Російська Федерація)), Артанію (за визнанням більшості вчених - Ростово-Суздальська земля (сучасна Російська Федерація)).

Утворення Київської Русі. Існує декілька теорій утворення Київської Русі: норманська (вчені Г. Байер, Г. Міллер): вирішальну роль у формуванні держави у східних слов’ян, які були не спроможні до самостійного державотворення, відіграли варяги; автохтонна (природно-історичного розвитку): поява держави у східних слов’ян стала закономірністю їхнього соціально-економічного та суспільно-політичного розвитку (вчені В. Антонович, М. Грушевський).

У УІІ—VIII ст. у східних слов’ян активно розгортається процес державотворення, що пов’язано з внутрішніми (соціально-економічними та суспільно-політичними) та зовнішніми причинами: підвищення продуктивності праці, поява додаткового продукту привели до зменшення необхідності спільного обробітку землі, яка стала переходити у власність родо-племінної знаті (князів та старійшин), - окняжіння земель, що обумовило соціальний поділ на землевласників і залежне населення; розвиток ремесла поглиблює суспільний розподіл праці, розширює обмін всередині та між громадами, активізує торгівлю й сприяє появі постійних поселень (городищ), зростанню зовнішніх торгових зв’язків з Великою Моравією, Хозарією, Візантією.Збільшення розмірів території, військова активність вимагали нових методів і форм управління. Народні збори стають неефективними, їхні функції перебирає на себе рада старійшин на чолі з князем, роль якого як військового вождя та дружинників зростає. Перетворившись в особливу привілейовану групу професійних військових, князівська дружина стає не тільки атрибутом влади князя, а її інструментом (органом, примусу). Влада князя з виборної стає спадковою. Наростання агресії кочових народів також обумовило процес консолідації східних слов’ян та появи перших протодержав (Дулібський союз, VII ст.).

Наприкінці VIII ст. на етнічних землях України сформувалось 7 військово-політичних союзів - протодержав (княжінь): дулібів (волинян, бужан), древлян, хорватів, полян, уличів, тиверців, сіверян.

На рубежі VIII—IX ст. зростає роль Полянського племінного княжіння, його столиці Києва, на сторінках візантійських та європейських хронік з’являються звістки про русів, країну русів, яку очолює каган, або цар.

Причинами перетворення Києва на центр східнослов’янської держави були: вигідне географічне положення на правому високому березі широкого і глибокого Дніпра, що робило його важкодоступним для нападів кочівників, та на перехресті важливих міжнародних торгівельних шляхів («із варяг у греки», «із немец у булгари», Залозний, Соляний); найбільш економічно розвинутий центр військового княжіння.

Існує кілька теорій походження назви «Русь»: скандинавське походження терміна «Русь» та південне, автохтонне походження цієї назви (від назви стародавніх племен росомонів та росів, які жили над р. Россю в Подніпров’ї); у літописі термін «Русь» вживається щодо великокнязівського оточення - дружинників, серед яких були і варяги, а також щодо території (спочатку - території полян - «Руська земля», потім - об’єднання найближчих племен, а пізніше — території Київської Русі), на якій великі князі київські збирали данину - полюддя. У пізніші часи термін «Русь» як самоназва зберігся на українських окраїнах у Закарпатті, Галичині та Подунав’ї, де українці й сьогодні називають себе русинами.

Утворення у IX ст. Київської держави мало велике історичне значення; упродовж 400 років свого існування була однією з найбільших і наймогутніших держав Європи. Київська держава заклала традиції державотворення на території сучасної України, дала могутній поштовх розвитку української народності та її самобутньої культури.

Внутрішньо- та зовнішньополітична діяльність. Першим князем - володарем Києва, згідно з писемними джерелами, був князь Кий, який, закінчивши спорудження міста на Дніпрі, здійснив успішний похід на Візантію, уклав з нею вигідну торговельну угоду, повертаючись назад, заклав місто на Дунаї - Києвець, став засновником правлячої династії.

Літопис «Повість минулих літ» подає згадки ще про двох князів династії Києвичів: про князя Діра (лишилося мало свідчень) та про князя Аскольда, який здійснював далекоглядну політику: прийняв титул кагана (рівний титулу імператора), зробив першу спробу утвердження християнства як офіційної релігії Русі (860); у зовнішній політиці у 852- 853 рр. на прохання санарійців (населення Східної Грузії) брав участь у битві проти арабів у Закавказзі; у 864 чи 865 р. досяг міста Абесгун в Ісфагані (південний берег Каспійського моря), провів успішні походи проти Візантії, підписавши вигідні торгівельні угоди. У 882 р. внаслідок змови волхвів (невдоволених хрещенням Аскольда) і захоплення Києва військом варязького воєводи Олега (регента при малолітньому новгородському князеві Ігорю, синові Рюрика) князь Аскольд загинув.

3 882 р. у Київській Русі утверджується нова правляча династія Рюриковичів. Володарювання князя Олега у Києві відзначене: відновленням язичницького культу, жорстокою розправою з населенням Новгорода, що повстало проти приєднання до Києва (місто було обкладене даниною, встановлено строки її сплати); походами проти кривичів (882), древлян (883), сіверян (884), радимичів (884) та боротьба з тиверцями й уличами (885); підкоренням угро-фінських племен меря, чудь, весь; успішними походами проти хозар та Візантії (907, 911), укладанням вигідного торгового договору (руські купці отримали право на безмитну торгівлю, надавалося місце проживання поблизу Константинополя (монастир св. Маманта), протягом 6 місяців їх постачали провіантом, надавалися канати, якорі та все необхідне для морського переходу).

Князь Ігор Рюрикович протягом 913-914 рр. вів війни з древлянами, у 915 і 920 рр. - виступив проти печенігів, воював з уличами, прагнучи укріпити позиції Русі на торгових шляхах, здійснював походи у Закавказзя (у 912-913 рр. напад на Абесгун та Сарі, а в 945 р. - захоплено місто Берд). У 941 р., 944 р. - походи проти Візантії (підписано новий торговельний договір між Руссю та Візантією, але не такий вигідний, як попередні угоди (Русь втрачала володіння на чорноморському узбережжі та в гирлі Дніпра, зобов’язувалась надавати Візантії воєнну допомогу, руські купці мали платити мито з торгівлі з Візантією); утверджуючи цю угоду в Києві, її підписали русичі-язичники (присягли перед Перуном) і русичі-християни (складали клятву в церкві Св. Іллі м. Києва). Неупорядкованість розмірів данини стала причиною повстання древлян та загибелі князя Ігоря (945).

Ставши повновладною правителькою, княгиня Ольга помстилася древлянам за смерть свого чоловіка - князя Ігоря: розправилася з послами древлян, спалила м. Іскоростень і знищила частину його жителів (946). Княгиня Ольга відмовилася від воєн, зміцнюючи власну державу мирними засобами: здійснила об’їзд майже всіх своїх володінь (по річках Десні, Мсті, була у Новгороді, Пскові), закладала нові села, міста, призначала урядників; навела лад у збиранні та розмірах данини, встановивши норми податків - устави, уроки, дані, оброки, визначила місця збору данини - погости (947). Сприяла поширенню християнства (на місцях культових відправ встановлювала хрести; відновлено церкву Св. Миколи; 961 р. - місія єпископа Адальберта). Зміцнювала міжнародне становище Русі: 957 р. - дипломатична місія до столиці Візантії, 959 р. - союз з імператором Священної Римської імперії Оттоном І.

Князь Святослав Ігорович (Завойовник) усе своє життя провів у військових походах, метою яких було зміцнення Київської Русі, забезпечення вільної торгівлі з країнами Сходу (Персією та арабськими країнами), країнами Подунав’я (Болгарією та Візантією), ліквідація зовнішньої загрози на кордонах держави: підкорив в’ятичів (964), завершивши об’єднання східнослов’янських племен навколо Києва; приєднав Тьмутаракань та Прикубання, розгромивши ясів та касогів; здійснив вдалі походи проти волзьких булгар; розгромив Хозарський каганат (знищив фортецю Саркел (Білу Вежу)) і оволодів важливим шляхом по р. Волга (965); походи на Балкани (967—968 р. - розгромив болгар під Доростолом і зайняв 80 міст; 970—971 рр. - зазнав поразки під Аркадіополем, взятий в облогу в Доростолі), завершились укладанням почесного миру (князь відмовився від завоювань на Балканах, йому дозволено вільне повернення на Русь). Разом з тим прагнув посилити позиції язичництва (нищив християнські храми, переслідував християн) та зміцнити свою владу на місцях (на київський престол призначив свого сина Ярополка, у Древлянську землю - Олега, у Новгород - Володимира (969)). Загинув у битві з печенігами 972 р.

Князювання Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Запровадження християнства як державної релігії. Перемогу в міжусобній боротьбі за владу в Києві здобуває князь Володимир Святославович (980). За період свого володарювання: для в’ятичів, радимичів встановив данину «від рала», приєднав міста Червенської Русі (Червень, Бузьк, Белз, Перемишль, що належали «ляхам»), землі ятвягів (жили між Німаном та Західним Бугом (980-984)); провів реформи: адміністративну (ліквідував племенні княжіння, поділив країну на 8 округів та на волості, на чолі яких поставив своїх 12 синів або довірених осіб); і військову (за службу надавав у власність землю), оборонну (будівництво фортець навколо  Києва, опорні пункти в боротьбі з печенігами - Змієві вали); судову (розмежував княже й церковне судочинство), правову (приймається «Устав Земляний»), фінансову (карбування златників та срібників, на яких зображено тризуб); релігійну: 980 р. - запроваджено «Володимирове шестибожіє», 988 р. утверджує християнство за візантійським обрядом, також виділяє десяту частину від своїх прибутків для церкви, створено Київський єпископат, будує храми, засновує школу. Здійснював широку розбудову Києва («град Володимира»), нових міст на Волині, Київщині. Зовнішня політика князя Володимира відзначена: успішним походом проти волзьких булгар (985), вдалою боротьбою з печенігами (поєдинок Кирила Кожум’яки з печенігом), допомогою візантійському імператору Василю та одруженням з візантійською принцесою Анною (облога Корсуня й хрещення князя); встановленням дипломатичних відносин з Чехією, Угорщиною, Польщею; започаткуванням шлюбної дипломатії.

За часи правління Володимира Святославича Руська імперія стала однією з наймогутніших європейських держав, яка істотно впливала на міжнародні відносини.

Історичне значення запровадження християнства: зміцнило центральну владу князя; сприяло утвердженню єдиного світогляду та єдиної ідеології; підносило міжнародний авторитет Київської Русі; активізувало політичні, економічні, військові, культурні зв’язки з країнами християнського світу; сприяло бурхливому розвитку торгівлі; поширювало кам’яне будівництво, малярство, писемність та освіту, книгописання; гуманізувало мораль і культуру; навчало милосердя, пошани та любові до ближнього.

По смерті князя Володимира тривала боротьба між його синами завершилася перемогою Ярослава (1019 р. - битва на р. Альта) та угодою з Мстиславом (1026), за якою Русь поділено на правління між братами по р. Дніпро (Правобережжя з Києвом - Ярославу, Лівобережжя з Черніговом та Тмутараканню - Мстиславу); їхніми спільними зусиллями приєднано Червенську Русь (Перемишль, Червень, Белз). З 1036 р. Ярослав став єдиновладним володарем Русі, зміцнював єдність та централізацію управління державою: продовжував будівництво захисних споруд на кордонах Київської Русі проти кочових орд, фортець-залог навколо Києва. Розбудував Київ (Золоті ворота, нові укріплення - «місто Ярослава»); упорядкував правові норми («Найдавніша правда», або «Правда Ярослава» (1016), «Покон вірний» (1024-1026)); сприяв посиленню самостійності церкви (обрання вперше митрополитом русича Іларіона (1051), церковному будівництву (Софія Київська, церкви Св. Ірини, Св. Георгія)); розвитку літописання (завершено літописний Київський звід), освіти (засновує школи), книгописання (засновано скрипторії); став фундатором однієї з найбільших книгозбірень («бібліотека Ярослава Мудрого»). Міжнародне становище поліпшував: укладанням династичних шлюбів (називали «тестем Європи»); налагодженням дипломатичних відносин з Польщею, Угорщиною, Чехією, Норвегією, Швецією, Священною Римською імперією. Приєднав фінські племена чудь, ведь, іжора; вів успішну боротьбу з печенігами (на честь остаточного розгрому збудував Софію Київську (1037)). Напружені відносини з Візантією вилилися у війну (1043-1046); Ярослав уклав вигідний шлюб сина Всеволода з візантійською принцесою Анастасією (від цього шлюбу народився видатний державець Володимир Мономах).

«Руська Правда» охороняла приватну власність та її власника, закріпивши нерівноправність осіб різних соціальних верств; князь користувався найбільшими правами; частина штрафів, які накладалися на злочинців, йшла на користь князя; грошові покарання були різними залежно від соціального стану потерпілих (конфіскація майна, грошові штрафи, перетворення на холопа); зберігалася кровна помста.

З метою припиненню міжусобиць князь Ярослав запроваджує принцип послідовної передачі верховної влади (київського престолу) по-старшинству: від старшого брата до молодшого; розподіляє Русь між синами на окремі володіння - уділи.

Князя Ярослава Володимировича цілком заслужено літописець назвав Мудрим.

Тема 3.Київська Русь за часів роздробленості. Галицько-Волинська держава.

Правління Ярославичів. Після смерті Ярослава Мудрого престолонаслідування велико-княжого столу відбувалося по старшинству: Київ разом з багатою Київською землею переходив до старшого сина Ізяслава; решта земель розподілялася між іншими синами та племінниками: Чернігівська земля - Святославу, Переяславська - Всеволоду. За задумом Ярослава Мудрого це мало узабезпечити Русь від міжкнязівських чвар.

Виконуючи батьків заповіт, брати уклали союз про спільне правління Руссю - склався тріумвірат, проіснував 15 років і розпався за таких обставин: повстання киян, обурених поразкою князів у битві з половцями на р. Альта (1068), і таємна втеча Ізяслава з Києва та повернення до влади при підтримці польського короля Болеслава II Сміливого (1069). На Вишгородській нараді було затверджено «Правду Ярославичів» (1072), яка запобігала сутичкам між різними верствами населення, захищала права можновладців (життя яких уже захищалося подвійними вірами (штрафами), посилила особисту відповідальність за порушення законів). Конфлікт 1073 р. і вигнання князями Святославом і Всеволодом князя Ізяслава з Києва.

Наступні десятиліття відзначені наростанням міжкнязівських усобиць. Покласти їм край мав перший об’єднавчий з’їзд князів у Любечі (листопад 1097 р.), учасники якого ухвалили організувати спільний похід проти половців та припинити усобиці, скасували порядок престолонаслідування, запроваджений Ярославом Мудрим, та запровадили принцип: «Хай кожний тримає отчину свою» (кожний князь повинен володіти тими землями, які успадкував від батька, а розв’язувати спільні справи мали княжі з’їзди).

Князювання Володимира Мономаха та його сина Мстислава в Києві. Відновлення централізованої монархії та припинення міжкнязівських усобиць. Князя Володимира Мономаха запрошено до Києва на правління в умовах народного повстання 1113 р., спричиненого смертю князя Святополка Ізяславича, що підтримував лихварів. Володимир Мономах підкорив своїй владі удільних князів, затвердив «Статут Володимира Мономаха» (доповнення «Руської правди»); обмежив дії лихварів (встановлено максимальний відсоток для лихварів); надав привілеї купцям, поліпшив становище міської бідноти. Князь сприяв містобудуванню (вперше збудовано міст через Дніпро під Вишгородом) та зведенню церков; написав знамените «Повчання дітям» (1096); проводив успішні походи проти половців (83 походи).

Політику по збереженню єдності Русі продовжував князь Мстислав Володимирович: рішуче придушував міжусобиці князів; підтримував розвиток міст та ремесел, торгівлі; сприяв церковному будівництву (церква Богородиці Пирогощі у Києві); підтримував союзницькі відносини з Візантією, шукав порозуміння з Польщею й Угорщиною.

Політична роздробленість (друга третина XII — середина ХIIІ ст.) - це закономірний етап подальшого розвитку феодальної держави, що був обумовлений такими причинами: великими розмірами території держави, відсутністю сталого порядку престолонаслідування, зростанням великого землеволодіння, його вотчинної форми (вотчина - феодальна земельна власність та пов’язані з нею права на залежних селян) та її натуральним характером; зміцненням власності на землю місцевих князів та бояр, інтереси яких перестають збігатися з інтересами великокнязівської влади, наростанням місцевого сепаратизму; розвитком ремесел, торгівлі та міст, які поступово з економічних центрів земель перетворювались у політико-адміністративні центри уділів, що вступали у суперництво з Києвом за першість; подальшим етнічним розвитком різноплемінного населення, що потребував оформлення власної державності.

У цей період змінюється форма правління та територіального устрою Київської Русі: федеративний територіальний устрій - на конфедеративний союз, форма правління з централізованої монархії - на колективний сюзеренітет або федеративну монархію (спільне правління князів-родичів); складається система сеньйоріально-васальних відносин.

Наймогутнішими на території сучасної України були Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Волинське і Галицьке князівства (кордони яких збігалися з межами колишніх племінних союзів полян, сіверян, дулібів та ін.).

Київське князівство - одне з найбільш економічно розвинутих (існувало 80 міст; населення Києва - 50 тис. чол.), загальнодинастична спадщина, володіння Києвом визначало першість серед князів, тому тривала постійна боротьба між князями за стольний град (протягом 1146-1246 рр. 24 князі 47 разів займали київський стіл); церковний та релігійний центр (резиденція митрополита); центр міжнародної торгівлі. Найбільшого погрому зазнає 1169 р., коли місто захопив володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський (вивіз чудотворну ікону Вишгородської Божої Матері). Остаточно розпадається на окремі уділи після загибелі князя Мстислава Романовича у битві з монголами на р. Калка (1223). Після спустошення ордами хана Батия Київ перестав існувати як політичний центр держави.

Переяславське князівство потерпало від постійних нападів кочових племен, що негативно впливало на його економічний розвиток (25 міст), і тому воно постійно потребувало воєнної, продовольчої та фінансової допомоги спочатку від київських, а згодом від володимиро-суздальських князів. До кінця XIII ст. не мало власної династії: у ньому правили або претенденти на київський стіл, або князі, які отримували його як компенсацію за відмову від київського престолу. Найбільшого піднесення досягає за 20-річного князювання Володимира Глібовича, з іменем якого в літописі пов’язана перша згадка назви «Україна» 1187 р,: «За ним же Україна багато потужила» (писав літописець про смерть князя).

Чернігове-Сіверське князівство - одне з найбільш економічно розвинутих після Київського (46 міст); політичне життя визначалося боротьбою представників двох династій (Давидовичів та Ольговичів), які неодноразово залучали до неї половців (укладали династичні шлюби з ними); чернігівські Давидовичі - орієнтувались на Київ, новгород-сіверські Ольговичі - прагнули відокремлення від Києва. Чернігів - важливий центр ремесла, торгівлі, релігійного життя (Борисоглібський собор, церкви Михайлівська, Благовіщенська, П’ятницька). Остаточно розпадається на окремі уділи в середині XIII ст. Однією з відомих подій у житті князівства другої половини XII ст. був невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців у 1185 р. (присвячено видатний твір давньоруської літератури «Слово о полку Ігоревім»).

Галицьке князівство в окремий уділ оформлюється наприкінці XI ст., коли підкарпатські землі об’єднав князь Володимирко та переніс столицю князівства з Перемишля до Галича на р. Дністер. Найбільшої могутності досягло за князя Ярослава Осмомисла, володарювання якого відзначене: боротьбою із сепаратизмом місцевого боярства (походило з місцевої родоплемінної знаті й не підтримувало сильної влади князя), підтримкою розвитку ремесел, міст, торгівлі, церковним будівництвом (Успенський собор у Галичі (1153- 1157)), успішною боротьбою проти половців, територіальними надбаннями (землі між Дністром та Карпатами, пониззя Дунаю), союзами з Візантією, Священною Римською імперією, Польщею, Угорщиною; його славив і автор «Слова о полку Ігоревім».

Волинське князівство до середини XII ст. - спадковий домен київських князів, потім Мономаховичів. Найбільшої могутності досягає за князя Романа Мстиславовича, правління якого відзначене: підтримкою розвитку міст, ремесел, торгівлі; церковним будівництвом, боротьбою з боярською опозицією (волинське боярство, на відміну галицького, сформувалося з числа князівських дружинників, земельні володіння яких залежали від волі князя й тому підтримували сильну князівську владу); успішною боротьбою з князівськими усобицями (ініціював політику «доброго порядку», підкорив своїй владі 12 удільних князівств (утверджується у Києві, поширює владу на землі Правобережної та частково Лівобережної України)); найбільших успіхів досяг у зовнішній політиці (успішна боротьба з половцями та литовськими князями, участь у боротьбі польських князів, союз з Візантією, Священною Римською імперією). Папа Римський спробував заручитися підтримкою князя Романа, запропонувавши йому корону в обмін на прийняття католицтва. Роман Мстиславович рішуче відмовився (1203).

1199 р. князь Роман Мстиславович об’єднує волинські і галицькі землі в єдину — Галицько-Волинську державу, яка протягом наступних 120 років виступає спадкоємницею державотворчих традицій Київської Русі, забезпечивши неперервність процесу державотворення на землях сучасної України.

Галицько-Волинська держава. Руське королівство. Здолавши боярську опозицію, після 33-річної боротьби за владу Данило Романович (Галицький) знову об’єднує Галич і Волинь в єдину державу (1238).

У внутрішній політиці князь Данило продовжував політику батька: підтримував розвиток ремесел, торгівлі, зміцнював міста, розбудовуючи нові: Львів (названий на честь сина Лева, 1256), Холм (1237), дбав про православну церкву (1246 - заснував Галицьку митрополію); приєднав Київ (призначивши намісником воєводу Дмитра); укріплював фортеці, відбудовував зруйновані монголами міста, переозброював військо (замінив легко-озброєну кінноту на важкоозброєну).

Зовнішня політика відзначена: розгромом німецьких хрестоносців під Дорогочином та об’єднаних польсько-угорських військ у битві під Ярославом (1238) (забезпечило придушення боярської опозиції); приєднанням земель ятвягів та Люблінської землі; шлюбною дипломатією; відносинами з монголами: 1245-1246 рр. змусив особисто присягнути на вірність хану Батию (отримав ярлик на правління, що уберігало його володіння від збору данини баскаками); 1251 р. - антимонгольський союз з володимиро-суздальським князем Андрієм Ярославичем (закріплений шлюбом між князем та дочкою Данила). 1253 р. - коронація в Дорогочині та прийняття пропозиції Папи Римського Іннокентія IV щодо поширення католицизму в обмін на організацію хрестового походу європейських монархів проти монголів (проект залишився нереалізованим, Данило зрікся корони); незважаючи на ряд перемог над ординцями, очоленими Куремсою, 1256—1258 рр. зазнає поразки від військ Бурундая (змушений був зруйнувати всі фортеці, вцілів завдяки хитрості князя та бояр лише Холм).

Галицько-Волинська держава за наступників князя Данила. Лев Данилович (1270- 1301): Львів обрав столицею, укріпивши його; здійснював спільні походи з монголами проти Польщі (здобув Люблін), Литви та Угорщини, приєднав Закарпаття з Мукачевом, Ужгородом; залежність від Золотої Орди звів до участі у військових походах монгольських ханів.

Князь Юрій (1301-1308) переніс столицю до м. Володимир-Волинського, прийняв титул короля, відновив Галицьку митрополію (1303 р.), підтримував розвиток міст, ремесел, торгівлі.

Сини князя Юрія - Андрій та Лев (1308-1323) - останні представники чоловічої лінії роду Романовичів, правили разом; мали союзи з хрестоносцями-тевтонцями, Польщею та Литвою, вели постійну боротьбу із Золотою Ордою (загинули під час битви); князювання відзначено втратою частини Закарпаття (Мукачевщину захопила Угорщина), Берестейської та Дорогочинської земель (захопила Литва).

Син Марії, сестри князів Андрія та Лева, мазовецький князь Болеслав-Юрій II (1323— 1340), прийнявши православ’я, підтримував поширення католицизму, обмежив склад боярської думи, у найбільші міста замість воєвод і тисяцьких призначив своїх намісників, чинив свавілля щодо бояр, міщан; сприяв колонізації краю чехами, німцями (надав привілеї при переселенні); урегулював відносини із Золотою Ордою, Литвою, Тевтонським орденом (але мав напружені відносини з Польщею, Угорщиною). Провів спільний похід з монголами проти Литви під тиском Угорщини і Польщі (передавав право на галицько-волинські землі польському королю Казимиру III) та мусив укласти Вишеградську угоду в 1337р., що стало причиною змови бояр та отруєння князя.

1340—1349рр. - боярське правління на чолі з Дмитром Дедьком у Галичі та відчай-душна боротьба з польським королем Казимиром III за незалежність князівства.

1349р. Галичину захопив польський король Казимир III. З цього часу ці землі стають ареною боротьби між Литвою та Польщею, а 1387 р. польська королева Ядвіга остаточно приєднує Галичину і Західне Поділля до Польщі. Галицько-Волинська держава припиняє своє існування.

1340р. на Волині утверджується литовський князь Любарт, син князя Гедиміна; його правління характеризувалось: підтримкою православної віри, будівництвом храмів, заохоченням розвитку ремесел, міст, торгівлі; перенесенням столиці до м. Луцька та будівництвом нового замку.

Монгольське лихоліття. Золотоординське панування. Історичне значення боротьби з монгольським нашестям. 1223 р. монголи вторглись у Крим, захопили місто Сурож (Судак) і рушили в половецькі степи, де у битві на р. Калка розгромили об’єднані половецько- руські війська. Після спустошення князівств Північно-Східної Русі орда хана Батия (онука Чингісхана) у 1239 р. рушила на Південно-Західну Русь: заволоділа Переяславом, захопила Чернігівську землю й восени 1240 р. зруйнувала Київ; останнім місцем оборони киян стала Десятинна церква (за мужність хан Батий дарував життя воєводі Дмитру). 1241 р. - похід монгол у Галицько-Волинську Русь (захопили Кам’янець, Ізяслав, Володимир, Галич, але не могли здобути добре укріплені Кременець і Данилів).

Знекровлені руські князівства продовжували боротьбу із золоординським пануванням: протягом 1252-1256 рр. князь Данило Галицький отримує перемогу над монголами, очоленими Куремсою, але вже 1256-1258 рр. зазнає поразки від війська на чолі з Бурундаєм; спроби князя створити сильну антимонгольську коаліцію успіху не мали (монголи перешкодили союзу з володимиро-суздальським князем; Папі Римському не вдалося зорганізувати коаліцію європейських монархів). Спільними діями руських і литовських князів проти монголів Русі вдалося ліквідувати залежність від Золотої Орди: 1362 р. — у битві на р. Сині Води литовсько-руські війська на чолі з князем Ольгердом розгромили трьох «царків татарських». 1397, 1398 рр. - переможні походи князя Вітовта (досягнуто гирл Дніпра та Дону). Наприкінці XIV ст. хан Тохтамиш передає управління руськими землями литовському князю Вітовту (незважаючи на його поразку від монголів у битві на р. Ворскла 1399 p.), в результаті чого Русь остаточно звільняється від монгольського ira. Боротьба князівств Північно-Східної Русі проти монголів продовжувала тривати, незважаючи на перемогу Дмитра Донського 1380 р. на Куликовому полі, аж до 1480 р. - «стояння на р. Угрі» (коли Ахмед-хан так і не наважився форсувати річку і вчинити похід).

Золотоординське панування: руські князівства увійшли окремим улусом (округом) до складу монгольської держави хана Батия - Золотої Орди; князі визнали себе васалами Золотої Орди і платили 14 видів данини (хлібом, худобою, грошима (царева данина складала 1300 кг срібла щорічно) і найтяжчу «данину кров’ю» (перетворення населення на рабів)). Збиранням данини займалися баскаки, бесермени (ханські переписувачі, що отримали право відкупу даниною) або князі, що отримали від хана ярлик (ханська грамота на княжіння); контроль за діями князів покладався на баскаків (ханських воєвод-намісників); будь-який опір жорстоко придушувався; за несплату данини людей забирали у рабство. З кінця XIII ст. збір данини хани передали місцевим князям.

Причини завоювання земель Русі ордами Батия: міжкнязівські усобиці; розрізненість дій руських князів; висока дисциплінованість монгольського війська; нова тактика монгольського війська діяти невеликими кінними загонами; використання монголами техніки для штурму міст (стінобитні машини, тарани, катапульти).

Наслідки золотоординського панування: тривало 120 років; економічне розорення земель (призвело до відставання в темпах розвитку у порівнянні з країнами Західної Європи), втрата політичної незалежності; військове ослаблення сприяло інкорпорації та захопленню земель Русі сусідніми державами.

Всесвітньо-історичне значення самовідданої боротьби Русі з монголами: врятовано західноєвропейську цивілізацію від розорення та нищення.

 Тема 4. Політичний устрій, соціально-економічний, культурний розвиток Київської Русі та Галицько-Волинської держави у IX-XIV ст.

Політичний устрій Київської Русі та Галицько-Волинської держави визначають як монархо-федеративний. Найвища влада належала князю: опікувався законодавством, судом, військом, здійснював представництво на міжнародній арені. Найвпливовішим був київський князь (Великий князь), якому підкорялись інші князі (удільні князі). Така система відносин називалася васалітетом.

При князях існували ради (дорадчі функції), до яких входили найвпливовіші дружинники, бояри, вище духівництво. Кількісне переважання бояр визначили їхню назву - боярські ради.

Для обговорення важливих питань (захист від кочовиків, упорядкування законодавства) скликалися з'їзди князів.

Управління у містечках, збирання данини, суд, забезпечення порядку покладалося на тисяцьких і посадників.

Адміністративно-територіальний поділ держави здійснювався за схемою: князівство —> уділ —> волость —> верв (сільська община).

Соціальна структура Київської Русі та Галицько-Волинської держави складалась із привілейованого та непривілейованого населення. На вершині соціальної піраміди стояли князі. До привілейованих верств належали також бояри (колишня родоплемінна знать та дружинники), дружинники (професійні воїни, що отримували за службу гроші або земельні наділи у користування (умовне землеволодіння)), духовенство (чорне (ченці) та біле (священики)) - найосвіченіша на той час суспільна верства. Середину соціальної ієрархії займали міська заможна верхівка, ремісники й купці. Нижчі щаблі посідали вільні верстви: 1) селяни-смерди (вільні-землероби, що мали власне господарство та сплачували данину), 2) наймити (особисто вільні, але, не маючи власного господарства, наймалися на роботу), ізгої (особи, позбавлені звичного суспільного становища (князі без князівства, смерди без землі тощо)); тимчасово залежні: 1) закупи (відробляли борг, тобто працювали за «купу»), 2) рядовині (виконували умови договору («ряду») на певний вид робіт); повністю залежні або невільні: 1) челядь (слуги, стайничі, кухарі, що працювали у господарському дворі феодала), 2) холопи (селяни, які розорилися або не могли виконати взяті зобов’язання за договором, ставали особисто залежними від землевласника).

Основною формою землеволодіння було вотчинне (або феодальне). Володарями були князі, бояри, дружинники. Незначна частина земель, частка яких постійно скорочувалася, знаходилася у руках сільської громади. Селяни, що проживали на вотчинній землі (феоді), віддавали частину продукції - натуральну ренту (оброк) або певний час працювали на землевласника - відробіткова рента (підробітки). Пізніше згадані види данини замінювалися грошовим податком. Існувала також особлива повинність - повоз (постачання коней та транспорту для потреб князя). Відбулася також певна еволюція у формах збирання податку: подимне (від кожного будинку-двору) —> від рала (з кожного земельного наділу). Після хрещення Русі було встановлено податок на користь церкви - десятину (1/10 від частки земельних угідь або всіх інших доходів).

Провідним заняттям руського населення було сільське господарство, що складалося з таких господарських занять, як: 1) рільництво із застосуванням плуга; вирощували ячмінь, овес, згодом пшеницю та жито; 2) городництво (вирощували капусту, ріпу, огірки, гарбузи, часник, моркву, буряки, цибулю); 3) тваринництво (розводили велику рогату худобу, свиней, овець); 4) сільськогосподарські промисли (мисливство, рибальство, бджільництво).

Провідною галуззю ремісничого виробництва був видобуток заліза (залізоробне), розвинутими ремеслами також були металообробка, художнє литво, гончарство, склоробство (з ХІІ-ХІІІ ст.), золотарство (вироблення прикрас). За формою власності ремесло було державне (організатором виступала князівська влада), вотчинне (у господарстві феодала працювали залежні ремісники).

Розвивалася внутрішня і зовнішня торгівля. Купці з XI ст. виділяються в окрему соціальну групу. Найважливішими торговими шляхами були «із варяг у греки», «шовковий», «Залозний», «Соляний», «із немец у булгари».

Для здійснення торгівельних операцій використовувалися монети інших держав (здебільшого арабські); срібні зливки усталеної маси й форми - «гривні» (були різновиди: київська, чернігівська, новгородська); монети - срібники і злотники (карбували Володимир Великий, Святополк Володимирович, Ярослав Мудрий); у ХІІ-ХІІІ ст. набули поширення «шкіряні гроші» - шкури білки й куниці (куни).

Осередками ремесла й торгівлі були найбільші міста: Київ, Чернігів, Переяслав, Галич, Володимир.

Місто складалося із дитинця (центр, найукріпленіша частина міста) та окольного «граду», або подолу, де розташовувалися ремісничі та торгівельні квартали.

Освіта й література Київської Русі та Галицько-Волинського князівства IX—XIV ст. До хрещення Русі у східних слов’ян існувало власне письмо на основі грецького алфавіту. З прийняттям християнства набули поширення кирилична й глаголична абетки. Більше прижилася кирилична абетка. Збереглися епіграфічні пам'ятки (написи на побутових речах) та графіті (написи і малюнки, видряпані на стінах).

3 прийняттям християнства освітою почала опікуватися церква й держава. Першим почав віддавати дітей «на учення книжне» Володимир Святославович. У 1037 р. за Ярослава Мудрого при Софійському соборі відкрито школу, у якій не тільки навчали грамоти, а й вивчали грецьку і латинську мови, студіювали філософські твори, основи медицини. При цьому ж храмі діяла велика книгомайстерня (скрипторія), де переписували і перекладали книжки. Навчання велося також при монастирях. Особливо важливим освітнім осередком був Києво-Печерський монастир. Велику книгозбірню («бібліотека Ярослава») мав князь Ярослав Мудрий (засвідчувала багатство князя, його високу освіченість).

Усна народна творчість представлена казками, переказами, билинами (героїчний епос) (найвідоміші Київського, або Володимирового, циклу - про мужність і хоробрість богатирів).

У часи Київської Русі та Галицько-Волинської держави поширювалися перекладні релігійні твори, оригінальна світська і церковна література. Окрім Біблії, оповідей про життя святих, перекладалися апокрифи (не визнані церквою твори на біблійну тематику). Широку популярність мали збірник крилатих висловів «Бджола», «Хроніка» візантійського історика IX ст. Георгія Амартола.

До церковних оригінальних творів належать: «Слово про закон і благодать» (1037 і 1050) митрополита Іларіона, повчальні проповіді Феодосія Печерського, «Реймське євангеліє» (XI ст.), Остромирове євангеліє (1056—1057), «Ізборник Святослава» (1073) та ін. Світська література представлена «Повчанням...» Володимира Мономаха (1117) (викладено політичні й філософсько-етичні погляди, зокрема йдеться про діяльність на користь людей і держави) та поетичною пам’яткою оригінальної літератури «Слово о полку Ігоревім» (1187) (висловлено ідею єдності Русі перед зовнішнім ворогом).

Самобутнім явищем у літературі були літописи. Найдавніший з’явився за князювання Аскольда (не зберігся). Найвідоміший - «Повість минулих літ», складений у 1113 р. ченцем Печерського монастиря Нестором. Продовженням «Повісті минулих літ» є Київський літопис, який розповідає про події 1111-1200 рр. Пам’яткою літописання Галицько-Волинського князівства є Галицько-Волинський літопис (XIII ст.): на відміну від інших, він не поділяється на датовані літописні записи, а включає своєрідні повісті про воєнні походи та інші події з історії.

Пісні, танці й музика супроводжували кожне свято. Відомі музичні інструменти: смичкові (гудок і смик), духові (роги, свистки, дудки), щипкові (гуслі, арфа). Існував церковний хор. Популярними були співці билин та переказів (Боян, Митус). Працювали й професійні мандрівні актори і музики - скоморохи. Деякі з них мешкали при князівському дворі.

В архітектурі пануючим був візантійський стиль. Пізніше спостерігався вплив романського. Будували з цегли (плінфи) та каменю. Найпершим кам’яним храмом була церква Богородиці (т.зв. Десятинна) (989-996). За Ярослава Мудрого збудовано Софійський собор (1037), Успенський собор Печерського монастиря (1073-1078), у 30-х роках XI ст. споруджено Спаський собор у Чернігові, Золоті ворота у Києві.

У XII ст. нові політичні умови позначилися й на розвитку архітектури. Кількість будівель збільшилась, але розміри храмів зменшилися, спростилися їхні конструкція та оздоблення. У цей час у Києві зведено церкву Богородиці Пирогощі на Подолі, Кирилівську церкву. До пам’яток XII ст. у Чернігові, що збереглися до нашого часу, належать Борисоглібський собор та Успенський собор Єлецького монастиря, Іллінська та П'ятницька церкви.

Сповнена оригінальності й архітектура Галицько-Волинського князівства: церква Св. Пантелеймона під Галичем, Успенський собор у Володимирі (друга половина XII ст.).

За Данила Романовича та його наступників виникає новий тип споруд - замки із великою кількістю башт і центральною вежею-донжоном, бійницями для обстрілу підступів до стін. У другій половині XIII ст. розпочинається будівництво замків у Луцьку, Кременці, Одеську, Хотині тощо. Нові ідеї з’являються і в культовому будівництві: церква Успіння у Холмі, храм Івана Богослова та Дмитра в Луцьку (кінець XIII ст.).

З-поміж тогочасних жанрів образотворчого мистецтва високого рівня досягли мозаїка, фреска, іконопис, майоліка (випалена глина, вкрита поливою та малюнками). Мозаїка викладалася на стінах та на підлозі з різнобарвних (майже 180 відтінків кольорів) шматочків смальти (сплаву свинцю та скла). Шедеврами є мозаїки Софійського і Михайлівського соборів у Києві (найвідоміша Богородиці Оранти Святої Софії). Для оздоблення храмів та князівських палаців використовували фрески (розписи мінеральними фарбами по мокрому тиньку) та графіті.

Сторінки літописів та інших книжок прикрашалися мініатюрами (кольоровий малюнок у рукописних книгах). Цінними пам’ятками є мініатюри Остромирового євангелія, Трірського псалтиря. Початки книжки, розділу виділялися заставкою.

У Києві, Чернігові, Галичі та інших містах існували іконописні майстерні. Ікони (у перекладі «зображення») писалися за певними канонами на дерев’яних дошках і були в усіх церквах. Джерела зберегли відомості про одного з перших руських іконописців - київського майстра Алімпія. Найвідомішими іконами часів Київської Русі є роботи візантійських майстрів: Холмська ікона Богоматері (XI ст.), ікона Вишгородської Богоматері (середина XII ст.), а також місцевих майстрів - ікона Богородиці зі Святими Антонієм і Феодосієм Печерськими (початок XII ст.). Іконопис Галицько-Волинського князівства зазнав впливу київського. До сьогодні збереглися Дорогобузька ікона Богородиці (остання третина XIII ст.), ікона Волинської Богоматері (кінець XIII—XIV ст.). Монументальними розмірами відзначаються зображення постатей архангелів Михаіла та Гавриіла із церкви Святої Параскеви в Даляві (нині Польща) (перша половина XIV ст.).

Літературні та архітектурні пам’ятки свідчать про серйозні природничі і математичні знання. Зокрема, русичі добре знали географію, геометрію, арифметику, їм були відомі властивості різних речовин та будівельних матеріалів. Поширеною була медична практика. Відомим на Русі лікарем був монах Агапіт.

Тема 5. Українські землі в другій половині 

XIV - середини XVI ст.

З XIII ст. Велике князівство Литовське (ВКЛ) розпочинає поширювати свою владу на сусідні землі (як шляхом завоювань, так і шляхом добровільного входження руських князівств): князь Міндовг (помер 1263 р.) здобув: Полоцьк, Вітебськ, здійснив походи також на Смоленськ; князь Гедимін (1316-1341) поширив владу на: Мінськ, Оршу, Берестя, Пінськ, Туров; сини Гедиміна, князі Ольгерд та Кейстут: 1357-1358 рр. включають Чернігово-Сіверщину; 1362-1363 рр. - Київщину та Переяславщину; 1363 р. - Поділля.

Таким чином, у результаті «тихої експансії» («мирного приєднання») 90% усіх земель ВКЛ складали тоді східнослов’янські землі, які перебували на вищому економічному та культурному рівні, ніж Литва. Причинами такого швидкого підпорядкування руських князівств було: їх ослаблення в результаті монгольського нашестя; прагнення руських князів заручитись підтримкою ВКЛ у боротьбі з монголами; ослаблення Золотої Орди.

Політика ВКЛ на першому етапі характеризувалася принципом «старини не рушимо, новизни не вводимо» і тому ВКЛ: перейняло у руських земель систему адміністративного устрою, судочинство, військову організацію, руську мову як державну, прийняло християнство за православним обрядом; на другому етапі: з 90-х років XIV ст. повело політику, спрямовану на ліквідацію автономного устрою українських земель удільних князівств.

14 серпня 1385 р. - укладено Кревську унію (союз) між ВКЛ та Польським королівством у м. Крево. Причинами укладання її було: прагнення князя Ягайла заручитися підтримкою в боротьбі за владу (порушивши принцип старшинства та зайнявши великокнязівський престол, спричинив виступ проти нього Ольгердовичів та Вітовта), вступити у військово-політичний союз з Польщею проти Тевтонського ордену; домагання Польщі поширити свою владу на литовські та руські землі; намагання римо-католицької церкви поширити свій вплив на литовсько-руське населення. За умовами угоди: великий князь литовський Ягайло ставав одночасно польським королем, одружившися з польською королевою Ядвігою, приймав католицьку віру, яку зобов’язувався поширити на все населення держави; повинен був «на віки вічні приєднати до Польщі свої литовські та руські землі». На початку 1386 р. князь Ягайло одружився з Ядвігою та водночас коронувався (під ім’ям Владислава II). Цього ж року Литва прийняла католицьку віру. Наслідком Кревської унії стало загострення боротьби між прихильниками литовсько-руського альянсу та прихильниками польсько-католицької орієнтації (між православною та католицькою шляхтою):1386р. повстання проти Ягайла підняв князь полоцький Андрій Ольгердович, але зазнав поразки; у 1388 р. князь Вітовт Кейстутович очолив рух незгодних з умовами унії, заручившись підтримкою рицарів, примусив Ягайла укласти компромісну Островську унію 5 березня 1392 р. у м. Остров, за якою передбачалось: Ягайло мав повернути Вітовту Троцьке князівство, визнати його своїм намісником у Литві. 1398 р. руські князі та бояри проголошують Вітовта королем (повів політику зміцнення своєї влади та наступ на автономію руських князівств, перерозподіляючи їх між своїми прибічниками (1394 р. - усунув з Києва князя Володимира Ольгердовича (стіл посів Скригайло Ольгердович, потім - Іван Гольшанський); з Поділля - братів Коріатовичів). Після поразки у битві на р. Ворскла з монголами (1399) втрутився в боротьбу за владу в Золотій Орді, змушений був укласти нову компромісну унію - Віленську (1401), за якою: визнавав владу короля Ягайла, але залишався великим князем литовським; по його смерті підпорядковані йому землі повертались під владу Польщі. Внаслідок перемоги литовсько-польсько-руських військ (очолювали князі Ягайло та Вітовт) у Грюнвальдській битві (1410) над рицарями-тевтонцями було укладено Городельську унію (1413), за умовами якої: ВКЛ зберігало автономію, князь Вітовт визнавався довічно великим князем; православна Литовська шляхта урівнювалась у правах зі шляхтичами-католиками (але не мала права посідати державні посади); українські землі полишались у складі ВКЛ. З 1430 р. боротьбу проти посилення Польщі (за володіння Поділлям) очолив лідер православної опозиції князь Свидригайло Ольгердович, але невдалі його воєнні дії (втрата Кам’янця, Володимир-Волинського, облога Луцька) та активна підтримка ним православної шляхти викликали невдоволення шляхтичів-католиків (обирають великим князем литовським Сигізмунда Кейстутовича), що призвело до його поразки у битві під Вількомиром 1 вересня 1435 р. (13 князів було вбито, а 40 потрапило в полон). Після періоду тимчасових поступок православній опозиції (відновлення автономії князівств у 20-30 роках XV ст.) литовський уряд остаточно взяв курс на ліквідацію автономії українських земель: 1452 р. - ліквідовано Волинське князівство, 1471 р. - ліквідовано Київське князівство. Останніми спробами відстояти автономію українських земель стали: «змова руських князів» 1481 р. - невдалий виступ князів Михайла Олельковича, Федора Бєльського; зазнало поразки повстання Михайла Глинського (1508).

3 першої половини XIV ст. розпочинається експансія Польського королівства на українські землі: протягом 1340-1349 рр. - польський король Казимир III оволодіває Сяноцькою землею, Галичиною, частиною Волині; в результаті польсько-угорсько-литовської боротьби протягом 1350-1380-х років Польща закріплює за собою Галичину. 1387 р. — Галицько-Волинська держава припинила своє існування.

Політика польського уряду на інкорпорованих українських землях передбачала ліквідацію автономії земель: поширюється польський адміністративно-територіальний устрій (1434 р. - утворено Руське (Галицька земля) та Подільське (Поділля) воєводства; 1462 - Белзьке воєводство (Белзька земля)); запроваджуються норми польського права та польське судочинство (1434 р. - королівський привілей про запровадження польських законів та урівняння місцевої шляхти з польською); відбувається сприяння католицизму; активізується полонізація населення (офіційною мовою стає латинська).

Отже, до складу Польського королівства на середину XIV ст. увійшли такі українські землі: Галичина, Західна Волинь, Західне Поділля.

Перша половина XVI ст. стає новим етапом інкорпорації литовсько-українських земель до складу Польської корони.

1569 р. в умовах наростаючої агресії з боку Московської держави (Лівонська війна 1558-1583 рр. з ВКЛ), послаблення Литви, прагнень литовської шляхти мати такі ж права, як і польська, завершується процес об’єднання Польщі та Литви в єдину державу шляхом укладання Люблінської унії (1569), за умовами якої: Польща і Литва об’єднувалися в єдину федеративну державу Річ Посполита («спільна справа»), очолювану обраним на польсько-литовському сеймі королем; запроваджувався єдиний сейм, грошова система, спільне ведення зовнішньої політики; за ВКЛ зберігалось право на власне законодавство, центральний і територіальний уряди, військо; до складу Польщі приєднувались Підляшшя, Волинь, Київщина, Брацлавщина. Умови унії викликали невдоволення православної еліти Волині, які склали опозицію на сеймі (князь Констянтин Острозький, Микола Радзивілл, Ян Ходкевич), що після місячних неуспішних переговорів таємно полишила сейм; у відповідь король Сигізмунд II Август у березні 1569 р. видає універсал (указ) про приєднання до Польщі Волині та Підляшшя, урівнення у правах волинської шляхти з польською і змушує опозицію (яка не бажала втратити свої володіння, права та привілеї) повернутись на сейм і присягти на вірність унії; у червні 1569 р. було приєднано Київщину та Брацлавщину (було.знайдено «докази», що Київ належить короні). Усі українські землі вже входили не до складу ВКЛ (крім Берестейщини та Пінщини), а Польщі і були включені до 6 воєводств: Руського (з центром у Львові), Белзького, Волинського (з центром у Луцьку), Київського, Подільського (з центром у Кам’янці) та Брацлавського (з центром у Брацлаві). На чолі воєводства стояв воєвода, який призначався довічно з магнатів; посада воєводи надавалась як винагорода за службу і мала характер звичайних «кормлінь». Ще однією територіально-адміністративною одиницею були староства, очолювані старостами, що призначалися польським королем довічно і мали широкі судово-адміністративні уповноваження (вели нагляд за виконанням судових вироків, забезпечення інтересів шляхти, польського уряду). Наслідками унії стали: остаточна втрата українськими землями своєї автономії та включення українських земель до нових форм політичного життя (Річ Посполита - шляхетська республіка); об’єднання більшості українських земель в єдину державу; зростання польського магнатсько-шляхетського землеволодіння, посилення полонізації та окатоличення, наростання національно-релігійного протистояння між католиками та православними; залучення частини українських земель до західноєвропейського культурного простору, що спричинило могутній спалах культурно-освітнього руху, започаткувавши народження українського народу як усвідомленої нації.

У першій половині XI ст. почалося поступове захоплення Угорським королівством Закарпаття: 1015 р. - король Стефан І приєднує Північне Закарпаття; 1030 р. — король

Іштван І приєднує Південне Закарпаття; остаточно ці території були включені до складу королівства в середині XIII ст. Відтоді аж до XX ст. ці землі були північною прикордонною областю цього королівства. Угорські королі перетворили Закарпаття на свій домен, поширивши угорський адміністративно-територіальний устрій (край поділено на комітати та жупи), роздавали землю угорським феодалам та позбавляли українське населення будь-яких прав, запроваджуючи кріпацтво; підтримували колонізацію земель волохами, німцями, словаками, угорцями. Внаслідок поразки Угорщини в битві з турками під Мохачем (1526) Східне Закарпаття ввійшло до складу Семиграддя (Мукачеве, Берегове, Севлюш, Хуст, Тячев), а Західне Закарпаття - до складу Австрійської монархії (Ужанський комітат).

У XIII ст. в умовах золотоординського панування в окрему землю виділяється Шипинська земля, яка з 1345 р. потрапляє під владу Угорського королівства, а з 1359 р. (коли молдавські феодали здобули незалежність від угорського короля) входить до складу Молдавського князівства, втративши свою автономію (із цього часу щодо цих земель поширюється назва «Буковина» (вперше трапляється в документах 1392 р.). З 1514 р. разом з Молдавським князівством потрапляє під владу Османської імперії (перебувала до 1774 р.), на її території було утворено військово-адміністративну одиницю - Хотинську райю.

1498 р. Молдавське князівство приєднує й Галицьке Покуття. Посилення національного та соціального гніту викликало найбільші повстання в краї: 1490 р. - на чолі з Мухою (повсталі здобули Снятин, Коломию, Галич, але зазнали поразки під Рогатином) та 1491 р. - під проводом Андрія Барули (охопило Покуття, зазнали поразки).

У ХІII-ХІV ст. політичне життя півострова Крим визначали три державні утворення: генуезьке володіння, князівство Феодоро і Кримське ханство, яке з 1449 р. в умовах політичної роздробленості Золотої Орди та при підтримці литовських князів стає незалежною державою, але 1478 р. хан Менглі-Гірей визнав себе васалом турецького султана. 1482 р. кримські татари здійснюють перший похід на українські землі: спустошують Правобережну Україну, руйнують Київ, захоплюють ясир (населення для продажу в рабство). Протягом 1450-1556 рр. татари здійснюють 86 походів. Організатором боротьби проти татарських нападів у першій половині XVI ст. виступає князь Костянтин Острозький («некоронований король Польщі»), який організував 60 походів і завдав поразки у битвах під Вишневцем на Волині (1512) та під Ольшаницею на Київщині (1527).

Головною силою, що протягом наступних століть захищатиме українське населення від татаро-турецької загрози, стане українське козацтво.

3 кінця XV ст. Московська держава розпочинає боротьбу з ВКЛ за давньоруську спадщину; розпочинається епоха московсько-литовських війн (1487-1494 рр., 1500-1503 рр., 1512-1514 рр., 1517-1522 рр., 1534-1537 рр.), у яких місцеві князі не раз підтримували московських государів; у результаті війн до складу Московії включено: Чернігово-Сіверщину, Стародубщину та Смоленщину.

Соціально-економічне життя. Розвиток культури та освіти XIV—XVI ст. Занепад Київської Русі та Галицько-Волинської держави, а також укладення Кревської унії, поразка Свидригайла Ольгердовича обумовили втрату руськими князями свого панівного становища. Унаслідок зближення князівської верстви із представниками інших привілейованих станів утворюється єдиний привілейований стан - шляхта (у Західній Європі - дворянство). У шляхетському середовищі існувало розшарування. Найвище становище посідали князі - найбагатша частина шляхти, нащадки удільних князів, у їхніх володіннях діяло княже право з власними податками і судом (відомі княжі роди Острозьких, Вишневецьких, Корецьких, Чарторийських, Збаразьких, всього 50). За князями в суспільній ієрархії перебували пани (володіли власною вотчинною землею), потім - зем’яни (середня шляхта, що отримала землю за військову службу із власним загоном) і панцирні бояри (дрібна шляхта, служила особисто). Втративши землю, шляхтичі потрапляли до розряду шляхти-голоти. За Першим Литовським статутом (1529) шляхту не можна було карати без суду та відбирати землю «без вини».

Міщани поділялися на патриціат (найбагатші і найвпливовіші ремісники-майстри й купці), бюргерів (більшість купців, цехові ремісники), плебс (дрібні ремісники і торгівці). Найнижче місце в соціальній піраміді посідали селяни: «похожі» (особисто вільні) та «непохожі» (прикріплені до свого наділу). За характером повинностей виділялися слуги (займалися сільським господарством і відбували військову службу у прикордонних замках, брали участь у військових походах), данники (особисто вільні та економічно незалежні селяни, які сплачували натурою або грішми данину за користування землею), тяглові (працювали в господарстві свого володаря зі своєю худобою («тяглом»), тобто відбували панщину).

Селяни, як і раніше, жили громадами, які розподіляли орні землі між членами громади - дворищами (об’єднаннями по кілька «димів» (селянських дворів)). Громада обирала власний копний суд («копа» - зібрання громади). Поступово він був замінений на суд феодалів - вотчинний.

Наприкінці XV - на початку XVI ст. містам надавали магдебурзьке право, за яким містом керував магістрат - орган, що об’єднував раду (адміністративний, а також судовий орган із цивільних справ та здійснювала судочинство у кримінальних справах); раду очолював бургомістр (обирався радою на квартал), а на чолі лави був війт (обирався тільки зі шляхтичів). Магдебурзьке право вперше отримало в Україні м. Володимир-Волинський (1324), потім Сянок (1339), Львів (1356), Кам’янець (1374), Київ (1494).

Розвиткові ремесла сприяло створення цехів (об’єднання вільних ремісників однієї або кількох спеціальностей), на чолі яких стояли виборні цехмістри. Ремісники, що не входили до жодного цеху, називалися партачами (переважно православні міщани).

Основними видами торгівлі були ярмарки (проводились кілька разів на рік), торги (кілька разів на тиждень), існувала також щоденна торгівля.

Провідною галуззю залишалося сільське господарство. Зростало велике феодальне (князівське та пансько-боярсько-шляхетське) землеволодіння - магнатське (зростало за рахунок дарувань великого князя, захоплення пусток, общинних земель). Зростання попиту на зерно в Західній Європі (друга половина XV ст.) сприяло появі багатогалузевого господарства - фільварку, яке відрізнялося від вотчинного тим, що залежність селянства виявлялася не в сплаті натурального чи грошового податку, а у вимушеній праці на панській землі з «тяглом» та обмеженні права переходу селян до іншого землевласника (кріпосному праві). Так відбувається процес закріпачення (кількість «непохожих» селян з року в рік збільшується). Юридичне підґрунтя цього процесу складали: 1) рішення шляхти Галичини 1435 р., за яким селянин мав право піти від землевласника лише на Різдво, сплативши йому великий викуп; 2) привілей Казимира IV (1447) - право суду над селянами у своїй вотчині; 3) «Устав на волоки» (1557) - реформа, за якою земля сільських громад поділялася на волоки, кращі землі віддавалися під фільварки, гірші - селянам; 4) Литовські статути (три редакції: 1529, 1566 та 1588 рр.) - завершили юридичне оформлення кріпосного права (за селянами зберігалося лише право на володіння майном, необхідним для виконання повинностей на земельних наділах, якими вони користувалися; селянин, який прожив на землі феодала 10 років, ставав кріпаком; встановлювався 20-річний термін розшуку селян-втікачів).

Культура України XIV — середини XVI ст. розвивалась під впливом таких чинників: відсутність власної держави; турецько-татарські набіги; іноземний національний і релігійний гніт (ополячення, окатоличення); проникнення ідей західноєвропейського Відродження (зокрема, гуманізму); долучення до здобутків західноєвропейської освіти і науки.

Розвивалась: книжна староукраїнська мова та українська церковнослов’янська - мова слов'яно-руська. Відбувається становлення нового уснопоетичного жанру — історичні пісні, балади, думи (розповідали про важливі історичні події та видатних діячів).

Освіту здобували при церквах і монастирях (у тому числі й католицьких - латинська мова викладання), іноді в маєтках феодалів. Вищу освіту можна було отримати тільки за кордоном: у Краківському, Падуанському, Болонському університетах. Одним із українських учених, який здобув освіту на чужині, був Юрій Котермак (Дрогобич) - професор медицини та ректор Болонського й Краківського університетів (його відома праця «Прогностична оцінка поточного 1483 року» містила відомості з астрології, філософії, географії, економіки).

Церковнослов'янською мовою богослужбову книгу вперше надрукував німецький друкар і ювелір Швайпольт (Святополк) Фіоль («Часослов»,1491 р., Краків). На початку XVI ст. білорус Франциск (Георгій) Скорина надрукував у Празі «Псалтир» та «Біблію руську».

Література представлена здебільшого церковними книгами: «Євангеліє» диякона Спиродона, «Київський псалтир». Широкого поширення набуває творчість поета Павла Русина.

Відновлюється літописання: літопис Великого князівства Литовського (оповідь від найдавніших часів до середини XVI ст.), Волинський або Короткий Київський літопис (опис подій 862-1515).

В архітектурі і містобудуванні з’являються ознаки регулярного планування. Продовжується оборонне будівництво (баштова система укріплень): Верхній замок у Луцьку, Кам’янець-Подільська фортеця, Меджибізький замок, Мукачівський замок, Білгород-Дністровська (Акерманська) фортеця. Рис оборонних споруд набувають церкви (Покровська церква-фортеця у с. Сутківцях), монастирі, синагоги.

Провідним жанром малярства стає іконопис, і зокрема зображення образу Богородиці (ікона Богородиці з пророками з церкви у Підгірцях, ікона Юрія Змієборця із Стани лі).

Графіка існувала у вигляді книжкової мініатюри та окремих елементів оздоблення книги (Київський псалтир).

Церковне життя відзначалося надзвичайною складністю: у Великому князівстві Литовському православна віра попервах стала панівною, але згодом через об’єднання із католицькою Польщею почала занепадати. У 1347 р. було оголошено про скасування Галицької митрополії; 1371 р. — Галицьку митрополію було відновлено польським королем. 1458 р. — відновлено Київську митрополію, яка охоплювала всі українські (разом із Галичиною) та білоруські землі й підпорядковувалася константинопольському патріархові. Занепадання православної віри пов’язано з князем Ягайлом та Городельською унією 1413 р. (великі привілеї дістали католики). З укладенням Люблінської унії (1569) почалося стрімке ополячення й окатоличення українського населення.

Тема 6. Українські землі в другій половині XVI - першій половині XVII ст.

Релігійне життя в Україні першої половини XVII ст. характеризувалося такими рисами:

- протистоянням двох основних течій у християнстві — католицизму та православ’я;

- впливами Реформації (церковно-релігійний рух в Європі за повернення до Біблійних першоджерел та проти розкоші богослужінь, індульгенцій у католицькій церкві; ідеолог Лютер) та Контрреформації (боротьба католицької церкви проти реформаційних течій та діяльність по зміцненню католицької віри, відновлення позицій церкви; провідник чернечий орден єзуїтів);

- прагненням правлячих кіл Речі Посполитої ополячити та Окатоличити населення шляхом дискримінаційної політики щодо православної церкви. Це проявилося в застосуванні так званого права патронату (право подавання): польські королі, порушуючи принципи виборності церковних ієрархів, призначали на посади архімандритів (настоятелів монастирів) та єпископів світських осіб, роздавали духовні посади за гроші; магнати (великі землевласники) та шляхта мали прав)о власності на засновані на їхніх землях православні церкви та монастирі (могли продавати, дарувати, здавати в оренду), також призначали священиків, часто всупереч уподобанням місцевої громади.

- Православна церква переживала глибоку кризу: зменшилась чисельність освіченого духовенства, скоротились земельні церковні володіння. Перейшовши до католицизму (це давало можливість зайняти державні посади, зберегти земельні володіння), представники 40 православних магнатських родів залишили церкву без матеріальної та фінансової підтримки. Православні храми часто грабувалися або просто закривалися. Втручання світських осіб у релігійне життя часто призводило до збройних сутичок за ту чи іншу парафію.

Прагненням частини православного духовенства (митрополит Михайло Рогоза, єпископи Іпатій Потій, Кирило Терлецький) та православних магнатів (князь Костянтин Острозький) досягти компромісу з польською владою та подолати кризу православної церкви шляхом укладання церковної унії та утворення нової церкви, яка б підпорядковувалася Папі Римському й зберігала грецький обряд, права Київської митрополії. За унію виступав і польський єзуїт Петро Скарга. Утворення патріаршества у Москві (1589) прискорило пошук шляхів об’єднання церков в Україні: православні владики (митрополит Михайло Рогоза, єпископи Кирило Терлецький, Іпатій Потій, Гедеон Балабан) підписали декларацію про згоду на унію. Заручившись підтримкою польського короля Сигізмунда III щодо гарантій непорушності православних церков та єпархій, літургій, обрядів, звичаїв, єпископи Іпатій Потій і Кирило Терлецький восени 1595 р. поїхали до Риму домагатися визнання Папою Климентієм VII свого верховенства над Київською митрополією. Папа не затвердив подані ними «33 пункти (статті) унії», а запропонував на урочистому засіданні конгрегації кардиналів підписати унію на своїх умовах.

У жовтні 1596 р. у м. Бересті (м. Брест, Білорусь) було скликано церковний собор для вирішення питання про прийняття церковної унії. Із самого початку стався розкол на непримиренні табори: прихильників та противників (єпископи Гедеон Балабан, Михайло Копистенський, Костянтин Острозький (змінив ставлення до об’єднання церков)) унії. Відтак паралельно у м. Бересті відбувалося два собори, які декілька днів зверталися з посланнями один до одного із закликами до переходу на свій бік, але безрезультатно. Православні учасники соборів прокляли уніатів. Останні прийняли унію та піддали прокляттю супротивників. Король та його уряд повністю підтримали рішення собору греко-католиків.

Умови Берестейської унії:

1) прийняття католицької догматики (засади віровчення) про Чистилище, про походження Духа Святого від Бога-Отця та Бога-Сина (православні визнають, що Дух Святий походить лише від Отця);

2) визнання зверхності Папи Римського як першоієрарха всієї християнської церкви;

3) збереження православної візантійської обрядовості та юліанського календаря (у лютому 1592 р. Папа Григорій XIII провів календарну реформу, якою ліквідував відставання календарного часу від астрономічного, яке в XVI ст. складало 10 днів);

4) проведення богослужінь старослов’янською мовою;

5) виборність митрополита, єпископів з подальшим затвердженням світською владою;

6) збереження за нижчим духовенством права одружуватися (у католиків існує целібат - неодруження);

7) зрівняння у правах греко-католицького і католицького духовенства (звільнення від сплати податків, надання єпископам прав сенаторів, право обіймати державні посади).

Головними наслідками Берестейської унії було утворення Української греко-католицької церкви (уніатської), розколу в українському суспільстві, століття боротьби між православними та уніатами, продовження наступу на православ’я, окатоличення та  ополячення. Відразу ж після Берестейського церковного собору унію прийняли з 8 єпархій 6: Київська, Володимиро-Берестейська, Турово-Пінська, Луцька, Холмська, Полоцька; Перемишльська та Львівська - прийняли її згодом). Але не відбулося й фактичного зрівняння у правах католиків та греко-католиків.

Вплив Реформації, наступ католицизму та ополячення, а також ідея об’єднання церков стали передумовами розгортання гострої церковної суперечки (полеміки). Представники різних поглядів висловлювали свої думки в літературних творах, які називають полемічними. Така література особливого розвитку набула після Берестейської церковної унії. Поштовхом для розгортання полеміки стала книга польського публіциста - єзуїта Петра Скарги «Про єдність церкви Божої» (1577), у якій автор переконував, що істинною є лише одна церква - римо-католицька. Відповіддю на неї була книга православного письменника-полеміста Герасима Смотрицького «Ключ Царства Небесного...» (1587).

Братський рух в Україні у XVI ст. пов’язаний з поширенням діяльності громадсько-релігійних об’єднань міщан при церквах - братств, які виникають під впливом поширення ідей Реформації в українських землях, посилення процесів полонізації та окатоличення; кризового стану православної церкви. Спочатку вони мали релігійно-благодійницький характер (дбали про храми, школи, церковні урочистості), а з кінця XVI ст. вони розгорнули широку культурно-освітню діяльність: відкривали школи, друкарні, збирали бібліотеки, обстоювали право міських громад брати участь в управлінні церковними справами й контролі за діяльністю єпископів.

Найбільшими братствами були: Львівське Успенське братство (1586), Київське Богоявленське братство (1615), Луцьке Хрестовоздвиженське братство (1617).

Найавторитетнішим було Львівське братство, якому у 1586 р. антіохійський патріарх Йоаким затвердив Статут (його статті надавали право зверхності над іншими братствами та надавалися повноваження щодо контролю за духівництвом). Незабаром братство домоглося ставропігії - права підкорятися не своїм єпископам, а безпосередньо патріархові (відтоді братство стало називатися ставропігійним). У тому ж 1586 р. за системою «семи вільних мистецтв» (граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика) розпочалося навчання у Львівський братській школі. Львівське братство також надало притулок і матеріально підтримало московського першодрукаря Івана Федорова, який, рятуючись від переслідувань, емігрував на литовсько-українські землі, видав перші відомі книгодруки в Україні Апостол (1574) і «Буквар» (1578), а також підручник грецької мови для слов’ян «Адельфотес» (1591). Братство фінансувало й архітектурне будівництво у Львові.

У XVII ст. значну роль у національно-культурному житті України відіграє Київське братство, засноване в 1615 р. при Богоявленському монастирі на Подолі. Крім міщан, духовенства (І. Борецький, 3. Копистенський) до нього ввійшли запорозькі козаки на чолі з гетьманом П. Конашевичем-Сагайдачним. Багата київська міщанка шляхетського роду Галшка Гулевичівна заповіла братству свій двір і значні кошти, на які було побудовано школу та утримувався Богоявленський монастир.

Важливе значення для діяльності Київського братства мала підтримка з боку митрополитів Іова Борецького (був ректором братської школи) та Петра Могили (домігся від короля статусу вищої школи для об’єднаної лаврської та братської школи - Київської колегії (основа майбутньої Києво-Могилянської академії)).

На початку XVIII ст. братства занепали та перетворилися на виключно церковні організації, які дбали про збереження церков, відправу богослужінь.

Історичне значення братств: форма духовного (ідеологічного) протесту українського народу в умовах полонізації та окатоличення, забезпечивши збереження етнічної самосвідомості українців.

Відновлення православної ієрархії. Церковні реформи Петра Могили. Негативне ставлення католицького духовенства до Української греко-католицької церкви, широка народна підтримка православ’я сприяли формуванню в середовищі вищого духовенства ідеї відновлення Київської митрополії або навіть утворення окремого Руського (Київського) патріархату. Активну участь у нарадах православних владик щодо відновлення православної ієрархії брав гетьман П. Конашевич-Сагайдачний. Саме його політична вага (за

ним стояло козацтво) стала вирішальним чинником у прийнятті єрусалимським патріархом Феофаном (перебував у Києві проїздом з Москви) у 1620 р. рішення про таємне висвячення шести православних єпископів і митрополита, яким став ректор Київської братської школи Іов Борецький (1620—1631), що забезпечило відновлення православної ієрархії (означало відновлення митрополії).

Польський уряд розцінив відновлення митрополії як державний заколот, а патріарха, митрополита та єпископів оголосив зрадниками. Захист останнім було гарантовано запорозьким козацтвом.

Складне міжнародне становище Польської держави, намагання схилити на свій бік козацтво та православне духовенство змусило в 1632 р. польського короля Владислава видати «Пункти заспокоєння руського народу», яким було узаконено поділ церков, існування двох митрополитів: уніатського Й. Рутського та православного П. Могили (1632—1647), визначалися умови для розв’язання поземельних конфліктів.

Велике значення для подолання кризового стану та подальшого розвитку православної церкви мали реформи митрополита Петра Могили:

1) митрополит сприяв піднесенню освіти серед православного духовенства (1632 р. — ініціював об’єднання Києво-братської та Лаврської (заснована митрополитом у Києво-Печерській лаврі у 1631 р.) шкіл у Києво-Могилянський колегіум);

2) домігся, щоб призначення на єпископські кафедри здійснювалися тільки за згодою митрополита;

3) посилив контроль за дисципліною духовенства (для рядових священиків запроваджено посади протопопів та візитаторів; для монастирів та єпископів - митрополичого намісника);

4) створено церковно-судовий орган Митрополичу консисторію;

5) митрополит доклав зусиль щодо обмеження свавільного втручання у життя парафій магнатів та шляхти, забезпечив повернення храмів та земельних володінь церкві;

6) зобов’язав священиків у неділю та на свята виголошувати проповіді народною мовою;

7) налагодив взаємини з братствами;

8) запровадив щорічні скликання єпархіальних церковних соборів;

9) провів реставрацію та відбудову зруйнованих церков (у т.ч. досліджено залишки руїн Десятинної церкви);

10) значну увагу було приділено розробці догматики церковного життя: у 1643 р. упорядкований П. Могилою Катехізис, або «Православне ісповідання віри» (стислий виклад християнського віровчення) було схвалено всіма східними патріархами; 1646 р. - митрополит видав «Требник» із правилами й молитвами всіх православних обрядів.

Час, протягом якого Петро Могила очолював Українську православну церкву, називають Могилянською добою.

Реформаційні та контрреформаційні рухи в Україні. Протестантизм, що виник у ході Реформації, набув поширення в Україні у різних формах: лютеранстві, кальвінізмові, социанстві. Перші протестантські громади виникають в 30-40-х роках XVI ст. на Закарпатті, Холмщині та Підляшші. Українські магнати підтримували кальвінізм, бо він виступав за дешеву церкву, ліквідацію церковного землеволодіння. Значну популярність на Волині мав проповідник Феодосій Косой, який критикував церкву за її багату обрядовість, відхід від ідей та принципів первісного християнства. Але в цілому протестантизм не знайшов широкої підтримки ні у шляхти, ні у міщан, а для селян він узагалі був чужим і незрозумілим. Вплив Реформації в Україні проявився насамперед у перекладі Святого Письма (1556-1561 рр. - Пересопницьке євангеліє) староукраїнською мовою.

Неприйняття протестантизму на українських теренах Речі Посполитої пояснюється також наступом Контрреформації, головною ударною силою якої став чернечий орден єзуїтів («Товариство Ісуса» - захист католицизму шляхом поширення релігійної освіти).

У 70-80-ті роки XVI ст. під егідою єзуїтів в Острозі, Луцьку, Києві, Овручі, Вінниці виникають католицькі освітні заклади - колегії (1574 р. — перша колегія єзуїтів у м. Ярославлі).

Розвиток культури й освіти другої половини XVI — першої половини XVII ст. визначався відчутним впливом Відродження, Реформації та гуманізму.

Протягом другої половини XVI - першої половини XVII ст. при написанні та друкуванні книг використовували два різновиди української мови - літературну староукраїнську (або, як тоді називали, просту мову) та мову слов'яноруську (українську церковнослов’янську). Слов’яноруською писалися церковні твори, проте були й винятки. Першою відомою книгою Святого Письма, написаною староукраїнською мовою, є Пересопницьке євангеліє (1556—1561).

Освіту здобували у братських школах, єзуїтських колегіях, Острозькій академії (перша вища слов'яно-греко-латинська школа у східнослов’янських землях, заснована близько 1576 р. у маєтку К. Острозького, першим ректором був Г. Смотрицький), Києво-Могилянській колегії (1632).

Розвиток освіти був напряму пов’язаний із книговиданням. В Україні першим із відомих друкарів вважався Іван Федорович (Федоров), який у Львові 1574 р. видав богослужбову книгу Апостол та в 1578 р. перший підручник грамоти Буквар.

У 80-ті роки XVI ст. центром друкарства став Острог: «Новий Заповіт» (1580); Острозька біблія (1581).

До середини XVII ст. в Україні діяло 25 друкарень. У 1615 р. Єлисей Плетенецький заснував друкарню у Києво-Печерській лаврі, в якій було видано «Часослов» (1616), мовоз-навчу працю Мелетія Смотрицького «Граматика» (1619) та перший український словник на 8 тисяч слів Памви Беринди «Лексикон славенороський» (1627); «Тератургім» (про історію Києво-Печерської лаври) монаха Афанасія Кальнофойського (1638) та ін.

Провідне місце у літературі XVI ст. належить творам релігійного змісту. Однак розвивалися й інші напрямки. Видатними українськими поетами вважалися Севастянн Кленович (твір «Роксоланія») та Станіслав Оріховський (писали свої твори польською і латинською мовами).

Наприкінці XVI - у першій половині XVII ст. набуває розвитку полемічна література. Найвідомішими полемістами були Мелетій Смотрицький, Іван Вишенський, Герасим Смотрицький, Василь Суразький, Стефан Зизаній, Христофор Філалет, Захарій Копистенський, Клірик Острозький, Юрій Рогатинець.

Основними пам’ятками історичної літератури того часу були літописи: Густинський літопис (висвітлюється стародавня історія слов’ян, період Київської Русі - аж до 1598 р., коротка історія українського козацтва), місцеві літописи (Острозький, Київський, Львівський).

У 20-х роках XVII ст. виник український «Хронограф», в якому відображено боротьбу проти татарського поневолення, висвітлено політичну історію Литви, України і Московської держави у ХУ-ХУІ ст.

Відбувався процес становлення професійної музики, обов’язковими предметами у школах стали церковний спів по нотах та музична грамота. З XVI ст. у церквах практикувалося виконання кантів (багатоголосий спів), зароджується світська інструментальна музика (музичні інструменти - кобза, ліра, бандура), військова музика, продовжують розвиватися історичні пісні і думи.

На початку XVII ст. в Україні набуває поширення шкільна драма (сценаристами, акторами були учні братських шкіл, Києво-Могилянської колегії), між частинами якої у перервах для відпочинку глядача ставилися інтермедії (невеличкий розважальний драматичний твір).

Зароджується народний мандрівний ляльковий театр - вертеп. Авторами і виконавцями (ляльководами, співаками, інструменталістами) спектаклів були також учні братських шкіл і колегіумів.

До шедеврів церковного малярства XVI - першої половини XVII ст. належать Ікона Успіння Богородиці перемишльського маляра Олексія Горошковича (1547), іконостас П’ятницької церкви у Львові, іконостас Успенської церкви у Львові (художники Ф. Сенькович, М. Петрахнович, перша половина XVII ст.). Розвивається портретний живопис: портрет руського воєводи Яна Даниловича (перша половина XVII ст.), портрет Криштофа Збаражського (після 1622 р.), «Невідомий у червоній шубі» (перша половина XVII ст.). До пам’яток історичного малярства належать композиція «Рокош під Сандомиром», баталія «Битва під Клушино» з костьолу в Жовкві.

Розвиток гравюри (вид графічного мистецтва, де зображення створюється шляхом контрастного друку з рельєфних поверхонь або через трафарет) був пов’язаний із друкарством. Перші гравюри випущені як ілюстрації до Апостола 1574 р. (гравюра із зображенням євангеліста Луки) та «Віршів на жалісний погреб шляхетного лицаря Петра Конашевича-Сагайдачного».

3 поширенням магдебурзького права з’являється планомірна забудова міста, панівним стилем в архітектурі XVI ст. був ренесанс. Пам’ятками церковної і світської ренесансної культури (переважно у Львові) є каплиця Трьох Святителів, Успенська церква, будинок Корнякта, вежа Корнякта та Чорна кам'яниця (будинок із каменю). Відомою пам’яткою є також дерев’яна церква Зішестя Святого Духа в Потеличі (Львівщина). Серед оборонних споруд найвідомішими є Острозький та Меджибізький замки.

Протягом першої половини XVII ст. у оборонних спорудах використовуються бастіонні укріплення (вежі виносилися вперед оборонних стін): замки Збаража та Підгірців (1635-1640 рр. - Львівщина). Зразком тогочасних мурованих споруд є також Троїцький Межиріцький монастир-фортеця поблизу Острога.

 

Тема 7. Українські землі в другій половині XVI - першій половині XVII ст.

Запорозька Січ — козацька, християнська республіка. Виникнення козацтва. Виникнення козацтва обумовлено причинами, як внутрішніми: 1) соціально-економічні: зростання феодального землеволодіння, поява фільварків та посилення експлуатації селян, «уходництв» на вільні від феодалів землі; Дикого Поля (територія між середньою і нижньою течією Дністра на заході, нижньою течією Дону і Сіверським Дінцем на сході, від лівої притоки Дніпра - Самари і верхів’їв притоків Південного Бугу - Синюхи та Інгулу на півночі, до Чорного і Азовського морів та Криму на півдні), їхня народна колонізація; поява значної кількості обезземеленої дрібної шляхти, селян, міщан, що мали досвід освоєння земель та протистояння небезпеці татарських нападів; 2) суспільно-політичні: ліквідація автономії устрою українських земель; нездатність влади організувати надійний захист населення Південної Київщини та Східного Поділля від татарських нападів; організаційна роль місцевих прикордонних землевласників та урядовців щодо захисту від татарських нападів; так і зовнішніми: постійна загроза турецько-татарської агресії.

Термін «козак» вперше згаданий у «таємній історії монголів» 1240 р. і означав людину самотню, не пов’язану з домом і сім’єю. Перша згадка про козаків на Поділлі датується 1489 р. у «Хроніці Польщі» польського історика М. Бельського. Згодом слово «козак» набуває значення - вільна озброєна людина.

Джерелами формування козацтва стали селяни (у т.ч. селяни-втікачі), міщани (ремісники, торговці, партачі), дрібна і середня православна шляхта.

Оселяючись спочатку неподалік міст-фортець Канева, Черкас, Чигирина, козаки будували укріплення з дерева - засіки. Згодом утворюється єдиний укріплений частоколом адміністративний центр козаків - Запорізька Січ. Перша Січ виникла на о. Мала Хортиця. Її засновником був черкаський та канівський староста православний князь Дмитро Байда Вишневецький. Протягом існування козацтва відомо про 9 Запорізьких Січей (у значенні фортеці):

Хортицька (1552 (1556) — 1557 рр., о-в Мала Хортиця); Томаківська (1564—1593 рр., о-в Томаківка); Базавлуцька (1593—1638 рр., о-в. Базавлук); Микитинська (1638—1652 рр., Микитинський Ріг на правому березі Дніпра); Чортомлицька (Стара) (1652—1709 рр., на острові, що омивався р. Чортомлик); Кам’янська (1709—1711 рр., у гирлі р. Кам’янка); Олешківська (1711—1734 рр., урочище Олешки, біля р. Інгул); Нова Січ (Підпільненська) (1734—1775 рр., між лівим берегом річки Базавлук і правим берегом річки Підпільної (остання на Запоріжжі)); Задунайська (1775—1828 рр., Подунав’я (на території Туреччини)).

Основою господарства козаків було зернове виробництво та тваринництво. У господарстві, окрім козаків, за вільним наймом працювали посполиті (до 1648 р. так називали селян і міщан) - це був козацький (або фермерський) тип господарства. Значних успіхів досягли ремесла: ковальське, зброярське, виробництво ядер і пороху. Важливе місце займала торгівля (мед, хутро, риба); основним заняттям була воєнна справа.

Територію, освоєну козаками, називали Землі Війська Запорізького, або Вольності Війська Запорізького Низового, які поділялися на паланки (адміністративно-територіальні одиниці), на кінець XVIII ст. їх нараховувалося 8. Паланки складалися із зимівників, слобід і хуторів, у яких проживали одружені козаки. На Січі жили неодружені козаки-січовики. Усі козаки за територіальним принципом були приписані до січових куренів (на Січі їх було 38) та зобов’язані були нести військову службу. Січ - це обнесене земляним валом та частоколом укріплення, у центрі якого був майдан із православною церквою. Навколо неї стояли курені (довгі будинки, де жили січовики), оселі старшини та канцелярія. Постійно на Січі перебувала військова залога (2-3 тис. чол.).

Вищим законодавчо-розпорядчим органом на Січі була загальна козацька рада (участь брали всі козаки), яка збиралась тричі на рік (на свята Різдво, Трійця, Покрова) або за необхідності. Її рішення були загальнообов’язковими для виконання. На Раді вирішувалися усі важливі питання (похід на війну, укладання миру тощо) та обирався козацький уряд - Кіш, який складався з обраної старшини (традиційно старшину обирали на Різдво), до якої належали: кошовий отаман (здійснював безпосереднє управління Січчю), гетьман (командуючий військом під час походу), осавул (помічник кошового з військових та адміністративних справ), військовий суддя (чинив судочинство за нормами усного звичаєвого права), військовий писар (вів канцелярію та переговори), хорунжий (відповідав за стяги), довбиш (відповідав за литаври-барабани), військовий обозний (відповідав за артилерію), товмач (очолював розвідку, перекладач), кантарлей (відповідав за збір податків), и (виконував обов’язки ад’ютанта при гетьмані, опікувався гетьманським бунчуком). Влада в паланках належала паланковій старшині (полковник, суддя, писар, осавул), а в слободах - слобідським отаманам.

Старшині надавались спеціальні військові знаки - клейноди: булава (символ влади гетьмана - палиця з деревини, 50-70 см, зі срібною чи визолоченою кулею на кінці, оздоблена коштовним камінням); пірнач (символ влади полковника - палиця 60-70 см з вістрям на кінці); корогва (бойовий прапор, носив хорунжий поряд з гетьманом); бунчук (двохметрова палиця з вістрям на верхньому кінці з прикріпленими китицями чи волоссям із кінського або телячого хвоста, її носив бунчуковий, вказував на місцезнаходження гетьмана); печатка (символ влади судді - круглої форми зі срібла, на якій було зображено козака з мушкетом на лівому плечі); каламар (символ влади писаря - срібна чорнильниця); литаври (символ влади довбиша - казани з натягнутою телячою шкірою).

Умовами прийому на Січ були православна віра, володіння зброєю, знання української мови, відсутність сім’ї.

Козацтво за майновим розшаруванням поділялося на заможне (реєстрове та городове) і незаможне (козацька голота).

Військо Запорізьке Низове поділялось на полки (очолював полковник), полки - на сотні (очолював сотник), сотні - на курені (очолював курінний отаман). Основою війська була піхота. Військо також мало артилерію, розвідку, флот (легкий човен з дерева - чайка). У бою застосовувався тришеренговий порядок піхоти (розподіл функції з перезарядки зброї між шеренгами: перша - стріляє; друга - подає зброю, третя - перезаряджає), галас (змішування з ворогом) і, найпопулярніший, табір (вози скріплювались ланцюгами у кілька рядів та ставилися чотирикутником, наперед, з боків та позаду виводилися гармати, військо перебувало в середині укріплення). Озброєння козаків складалося з легких гармат, рушниці, списа та шаблі.

Політика польського уряду щодо запорожців мала два етапи.

На першому етапі польський уряд намагався залучити козацтво для захисту південних рубежів держави проти турецько-татарської загрози:

1524 р. — король Сигізмунд І Старий доручає старостам Полозовичу і Кмітичу завербувати до двох тисяч козаків на службу. Однак задум не був реалізований через брак коштів;

1533 р. — черкаський староста Дашкевич вносить до польського сейму проект про залучення козаків на службу;

1534  р. - старости Лянцкоронський і Дашкевич організовують перший козацький полк, який розбив татар під Заславлем;

1572 р. — «козацька реформа» Сигізмунда II Августа, за якою коронному гетьману (головнокомандувач війська в Польщі) Єжи Язловецькому наказано було прийняти на державну службу і вписати до реєстру (списку) 300 козаків, надавши їм платню з державної скарбниці. Задум не був реалізований;

1578 р. — «козацька реформа» польського короля Стефана Баторія, за якою до козацького реєстру було внесено 500 козаків, надано клейноди, визнано їхню окрему судову юрисдикцію, право проживати в містах, право обирати собі старшину, мати землю і сплачувати податки. Із цього часу з’явилася категорія козаків, що називалися реєстровцями.

На другому етапі в умовах наростання явища покозачення (стихійний перехід селян, міщан й інших верств до стану козацтва) та посилення козацьких рухів польський уряд бере курс на обмеження прав і вольностей Війська Запорізького Низового (1638 р. сейм затвердив «Ординацію Війська Запорозького Низового, що перебуває на службі Речі Посполитої»).

Козаки не тільки боронили українські землі від чужоземного спустошення, але й самі здійснювали військові походи на Кримське ханство та Туреччину. У 50—60-х роках XVI ст. козаки на чолі з Д. Вишневецьким здійснили вдалі походи на Крим, у Молдавію. У 1577—1578 рр. на чолі козаків Іван Підкова здійснив похід на Молдову, взявши столицю князівства м. Ясси, проголосив себе молдавським господарем. Однак не отримавши підтримки ні в польського короля, ні в турецького султана, змушений був полишити країну; невдовзі польські можновладці схопили його і стратили.

Надзвичайно успішні морські походи козаків на турецько-татарські фортеці та міста припали на перші два десятиліття XVII ст., зокрема період гетьманування Петра Конашевича-Сагайдачного (1605—1610, 1616—1622) - «доба героїчних походів»: 1606 р. — морські походи козаків на Акерман, Кілію, Варну; 1608 р. — здобуття і спалення Перекопу, Ізмаїлу; 1614 р. — здобуття козаками Синопу; 1615 р. — козацька атака на Стамбул; 1616 р. — розгром турецького флоту під Очаковом, здобуття Кафи (найбільшого невільничого ринку у Криму), звільнення тисячі полонених.

Відзначилися козаки 1620 р. участю в Цецорській битві, яка була програна (у ході битви загинув батько Б. Хмельницького, а він сам потрапив у турецький полон). Завдавши туркам вирішального удару під Хотином у вересні 1621 р. під час Хотинської війни 1620—1621 рр. (війна Польщі та Туреччини), козаки врятували королівську армію від розгрому, а Польщу від втрати значних територій. У цій битві смертельно було поранено гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного (похований у Києві у церкві Братського монастиря).

Політика гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного (1605—1610, 1616—1622) характеризувалася пошуком компромісів між служінням польському королю і турботами про козацькі права. У військово-політичній сфері гетьман подбав про озброєння та навчання козацького війська, зміцнив його дисципліну, збільшив козацький флот до 300 кораблів; домігся дозволу козакам оселятися у містах, плата реєстровцям стала постійною. У культурно-релігійній сфері він ініціював у 1620 р. висвячення православних ієрархів (відновлення православної ієрархії); разом з усім Запорозьким військом вступив до Київського братства, підтримував його фінансово; особисто був членом інтелектуального гуртка «Київські Афіни», написав полемічний твір «Пояснення про унію». Окрім морських походів і участі у Хотинській битві, гетьман був у Московському поході королевича Владислава (1618), успішні дії козаків сприяли підписанню Деулінського перемир’я і входженню до складу Речі Посполитої Сіверщини і Смоленщини.

Отже, козацтво виникло як прояв національної свідомості та прагнення українців до самостійного державного життя, виступивши захисником народу від турецько-татарської небезпеки, наступу католицизму та політики асиміляції (полонізації).

Козацько-селянські повстання 90-х років XVI — 20—30-х років XVII ст. були зумовлені загостренням відносин між козацтвом та польським урядом і викликані такими причинами: 1) соціальні: кількісне зростання козацтва, посилення його соціального розшарування, перетворення козацтва на провідну верству українського суспільства, що активно вимагала узаконення своїх прав і привілеїв в умовах польсько-шляхетського свавілля; 2) економічні: поширення фільваркової системи господарств, роздача королем українських «пусток» (землі на Південь від Білої Церкви) шляхті та магнатам, наростання територіальних протиріч між шляхтою і козацтвом; посилення кріпацької експлуатації селян, їх обезземелення; 3) національно-релігійні: посилення процесів полонізації (насильницьке насадження польської мови та традицій) та окатоличення; утиски православ’я; 4) політичні: колоніальне становище українських земель, політика польського уряду, спрямована на обмеження прав і вольностей козацтва (скорочення реєстру, порушення майнових прав реєстровців).

Рушійними силами повстань стали реєстрове та запорізьке козацтво, православна шляхта, міщани, селянство.

Приводом до повстання 1591—1593 рр. на чолі з Криштофом Косинським стали свавільні дії Януша Острозького і поземельний конфлікт між ним і майбутнім керівником козацько-селянського виступу. Повстання охопило Південну Київщину, Волинь, Поділля. У 1592 р. повстанці здобули Білу Церкву, Київ, Трипілля, Богуслав, Переяслав. 23 січня 1593 р. у битві під П’яткою (Волинь) козаки зазнали поразки і відступили на Запоріжжя. У травні 1593 р. з походу на Черкаси розпочався новий етап повстання. Проте повстанців розбили загони О. Вишневецького, під час битви гине К. Косинський. Восени 1593 р. повстанці вдаються до облоги Києва, проте напад татар на Січ змусив козаків відступити.

У 1594—1596 рр. розгорнулося повстання під проводом Северина (Семерія) Наливайка, яке охопило Поділля, Волинь, Полісся, а згодом і Білорусь. Приводом до нього стала урядова заборона здійснювати самовільні козацькі походи на молдавську територію, поземельний конфлікт між родиною Наливайка і Калиновським. На початковому етапі до повстанців приєднується загін запорожців на чолі з гетьманом Григорієм Лободою. У березні 1596 р. після битви з поляками в урочищі Гострий Камінь (Трипілля на Київщині), С. Наливайко з козаками відступають на лівий берег Дніпра. У травні 1596 р. під час двотижневої оборони повстанців в урочищі Солониця (біля м. Лубни) у таборі загострилися суперечки між реєстровими і нереєстровими козаками. В одній із них загинув Г. Лобода. Частина козаків вирішила капітулювати і видати полякам С. Наливайка, якого у квітні 1597 р. стратили.

Каральні дії польських військ та намагання припинити стихійне покозачення призвели в 1625 р. до повстання під проводом Марка Жмайла, яке охопило Брацлавщину та Південну Київщину. Вирішальна битва відбулася у вересні 1625 р. біля Курукового озера (поблизу Кременчука). У ході битви в результаті конфлікту між реєстровцями та запорожцями було усунено від влади М. Жмайла та обрано гетьманом М. Дорошенка, який пішов на переговори з поляками і уклав Куруківську угоду, за якою передбачалося: 1) оголошення амністії учасникам повстання; 2) збільшення реєстру до 6000 (створено 6 полків: Білоцерківський, Канівський, Переяславський, Черкаський, Київський, Корсунський); 3)встановлення платні старшині; 4) збереження виборності старшин, але гетьмана мав затверджувати король; 5) козаки зобов’язувалися не втручатися в релігійні справи, а старшина - не приймати до реєстру випищиків (або виписні козаки - запорожці, яких протягом першої половини XVII ст. на вимогу польського уряду не включали до списків війська реєстрових козаків).

Запровадження нового загального податку, невдоволення козаків випищиків, каральні дії поляків призвели в 1630 р. до повстання під проводом Тараса Федоровича (Трясила), яке охопило Київщину. Повстанці захопили Черкаси, Корсунь, Канів, Переяслав. У травні 1630 р. під Переяславом повстанці вщент розгромили польську армію на чолі з С. Конецпольським та знищили у ході нічної вилазки «золоту роту» (150 шляхтичів із знатних родів) (ця подія отримала назву «Тарасова ніч»); між поляками і повстанцями було підписано Переяславську угоду, за якою: 1) оголошувалася амністія учасникам виступу; 2)реєстр збільшувався до 8000 (до нього внесено «випищиків»); 3)зберігалась виборність старшини та гетьмана; 4) заборонено самостійні козацькі походи на Крим.

Будівництво фортеці Кодак (архітектор француз Гійом де Боплан), яка мала стримати приплив нових людей на Січ та забезпечити каральні експедиції польського війська (діяли на основі постанови польського сейму «Про припинення козацького свавілля»), обумовило в 1635 р. виступ козаків на чолі з Іваном Сулимою. Повстанці захопили ненависну фортецю, зруйнували її укріплення та почали готуватися до подальшого розгортання бунту (розсилались універсали із закликом до боротьби). Однак швидкий підхід польського війська та охоплення ватажків призвели до поразки виступу. Невдовзі гетьмана Івана Сулиму та його помічників було страчено у Варшаві.

Через невдоволення козацтва скороченням реєстру, недотримання польським урядом своїх обіцянок у 1637—1638 рр. масові козацько-селянські повстання, очолювані Павлом Бутом (Павлюком), Яковом Острянином (Остряницею) та Дмитром Гунею, охопили Лівобережну та Правобережну Україну. У грудні 1637 р. в битві під Кумейками поблизу Черкас повстанці зазнали поразки. Не дотримавши обіцянки, що дали на перемовинах, поляки стратили Павлюка. Частина козаків на чолі з Д. Гунею відійшла на Запоріжжя. У 1638 р. повстання очолив Я. Острянин, до нього приєдналися реєстровці. Однак у червні 1638 р. у битві під Жовнином козаків було оточено. Частина на чолі з Остряницею вирвалася й відступила до кордонів Московської держави, решта - на чолі з Д. Гунею - продовжила боротьбу, але через 2 місяці також змушена була відступити на Дон.

Причинами поразок усіх повстань були протиріччя в середовищі козацтва, стихійність руху, відсутність чіткої програми дій, локальність території, військова перевага з боку регулярних польських військ.

Після поразок повстань козаки визнали ухвалену сеймом «Ординацію Війська Запорізького реєстрового» (березень, 1638 р.), за її умовами козацький реєстр було скорочено до 6 тис.; ліквідовано виборність гетьмана та старшин; козаків мав очолювати польський комісар; на Січі розміщувався польський гарнізон; козакам дозволялося жити лише в прикордонних містах (Черкасах, Каневі, Чигирині, Корсуні); заборонялося здійснювати самовільні походи проти татар і турків; селянам і міщанам заборонялося переходити до козаків і видавати за них заміж своїх дочок.

Період 1638—1648 рр. в історії Речі Посполитої прийнято називати «Золотим спокоєм», адже протягом 10 років не відбулося жодного козацького повстання.

Історичне значення козацьких рухів полягає в тому, що відстоювання козаками своїх сталих прав і привілеїв набуло форми національно-визвольної боротьби, козацтво перебрало на себе роль провідника та захисника інтересів українського суспільства, посприявши консолідації різних соціальних верств, стало формою соціального протесту в умовах полонізації й окатоличення.

Тема 8. Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст.

У середині XVII ст. в Україні розгортається Національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького, обумовлена такими причинами: соціально-економічні: 1) наступ на права і вольності козацтва («Ординація 1638 р.»), української православної шляхти, православного міщанства; 2) посилення кріпосної експлуатації селян з боку польської шляхти та євреїв-орендарів в умовах зростання фільваркового землеволодіння; суспільно-політичні: 1) втрата політичної самостійності українських земель, колоніальний характер політики уряду Речі Посполитої щодо України; 2)слабкість центральної польської влади, яка не може зупинити магнатсько-шляхетське свавілля щодо православного населення; національно-релігійні: переслідування православної церкви (надмірні податки, втрата землеволодінь), підтримка греко-католицької церкви; окатоличення та ополячення.

Рушійними силами Національно-визвольної війни були козацтво, православне міське населення, нижче православне духівництво, а також частина дрібної православної шляхти, селянство. Провідну роль у ході війни відігравало козацтво.

Війна мала національно-визвольний, антифеодальний, буржуазний характер.

Завданнями Національно-визвольної війни були: ліквідація польського панування, створення в етнічних межах України власної незалежної держави, скасування кріпацтва й утвердження привілейованого статусу козацтва та козацького землеволодіння.

Приводом до розгортання козацького повстання, яке переросло в національно-визвольну війну, стало: плани короля Владислава IV залучити козаків до війни з турками та збільшення реєстру; земельна суперечка між чигиринським підстаростою Даніелем Чаплинським та чигиринським реєстровим сотником Б. Хмельницьким за маєток Суботів, неможливість у судовому порядку захистити свої права, а також завдана особиста образа майбутньому гетьману (слуги Д. Чаплинського побили сина Хмельницького, вигнали його родину з власного помешкання, викрали кохану жінку); замах на життя та арешт (осінь, 1647 р.).

25 січня 1648 р. Б. Хмельницький оволодів Січчю, де його обрали гетьманом Війська Запорізького. Домовившись про військову та політичну підтримку виступу з боку Кримського ханства, Б. Хмельницький розпочав боротьбу.

22 квітня - 6 травня 1648 р. - перша перемога козаків у битві в урочищі Жовті Води.

16 травня 1648 р. - польська армія, потрапивши в засідку, влаштовану Максимом Кривоносом, зазнала нищівної поразки під Корсунем.

До кінця серпня 1648 р. було звільнено Брацлавське, Київське, Подільське воєводства; східні та південні райони Волинського. Переможна битва під Пилявцями (11-13 вересня 1648 р.) дозволила армії Б. Хмельницького здійснити облогу м. Львова (вересень, 1648 р.). Дочекавшись контрибуції (грошова компенсація) для сплати ординцям, гетьман із військом пішов на Замостя, де вступив у переговори з польським урядом і уклав перемир’я та відійшов з військом на Придніпров’я.

16 (23) грудня 1648 р. Б. Хмельницький урочисто в’їхав до Києва, де його зустрічали майже всі мешканці міста, у т.ч єрусалимський патріарх Паїсій (перебував на той час у Києві) і київський митрополит Сильвестр Косов. Його вітали, «як Мойсея, що визволив руський народ з лядської неволі».

10 лютого 1649 р. під час переговорів у Переяславі з королівським посольством (очолював брацлавський воєвода Адам Кисіль) Б. Хмельницький оголосив свої наміри утворити державу, вільну від влади польського короля («виб’ю з лядської неволі весь народ руський»).

Змістом військово-політичних подій 1649 р. стали: боротьба проти польського війська, що недотрималося перемир’я та рушило на Галичину; облога українсько-татарським військом спочатку Меджибожа, згодом м. Збаража, куди відступило 15-тисячне військо Яреми Вишневецького (найбільший український магнат, боровся за відновлення королівської влади); битва із основними силами поляків під Зборовом (5—6 серпня 1649 р.). Паралельно із цими подіями відбулася битва під Лоєвом (11 липня 1649 р.), у якій козаки відвернули наступ литовського війська Януша Радзивілда на Київ (проте загинув сподвижник гетьмана полковник М. Кричевський.

Замирення татар з польським королем під час битви під Зборовом змусило гетьмана 8 серпня 1649 р. укласти Зборівський мирний договір, за яким: 1) влада гетьмана поширювалася на Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства; 2) встановлювався реєстр 40 тисяч козаків; 3) козакам оголошувалася амністія; 4) польським військам і адміністрації заборонялося перебувати на підвладній гетьману території; 5) державні посади мали обіймати лише православні; 6) шляхта поверталася до своїх володінь; 7) селяни мусили виконувати довоєнні повинності в маєтках своїх панів; 8) ліквідовувалася церковна унія; 9) єзуїтам та євреям-орендарям не дозволялося проживати на підвладних гетьману землях.

Протягом 1650 р. активних воєнних дій в Україні з поляками не велося. У серпні-вересні 1650 р. гетьман очолює Перший молдавський похід і схиляє до союзу молдавського володаря Василя Лупула (угода про спільну боротьбу з Польщею мала бути скріплена династичним шлюбом Тимоша Хмельницького і молдавської принцеси Розанди).

1651 р. був для Козацької держави Б. Хмельницького не зовсім успішним. У лютому поляки захопили м. Красне (загинув сподвижник гетьмана Д. Нечай), тільки завдяки вмінню козацького полковника І. Богуна вдавалося тримати оборону Вінниці (польськими військами командували М. Калиновський та М. Потоцький, викуплені з татарського полону, у який потрапили в битві під Корсунем). Вирішальні бої відбулися 18-30 червня 1651 р. поблизу міста Берестечка (межиріччя Стира й Пляшівки) на Волині. Несподіваний відступ татар з поля битви та взяття в полон останніми Б. Хмельницького (намагався повернути відступаючих татар) призвели до оточення козацького табору. Тільки завдяки організованому І. Богуном прориву (З0 червня 1651 р.) вдалося врятувати козацьке військо від повного розгрому. Тим часом із півночі наступала литовська армія Я. Радзивілла. 26 червня 1651 р. вона розбила під Лоєвом козацькі війська на чолі з чернігівським полковником Мартином Небабою (загинув у бою), але наштовхнулася на серйозний опір у Чернігові. Повернувши на Любеч, литовці пішли на Київ і 25 липня 1651 р. тимчасово захопили місто, однак через загрозу оточення козацькими полками змушені були полишити його і вирушити на з’єднання з польською армією.

Повернувшись із полону на початку липня 1651 р., Б. Хмельницький відновив боєздатність армії і зупинив просування польського війська в районі Білої Церкви та 18 вересня 1651 р. уклав з поляками Білоцерківський мирний договір, за яким: 1)під владу гетьмана передавалось Київське воєводство; магнати й шляхта отримували назад свої маєтки; 2)козацький реєстр становив 20 тисяч (козаки, що не увійшли до реєстру мали повернутися до своїх панів); 3)гетьман позбавлявся права самостійної зовнішньої політики; 4)призначення полковників і старшини мало відбуватися за згодою польського короля, 5)зберігалися права православної церкви.

22—23 травня 1652 р. польська армія була оточена і розгромлена під Батогом. Протягом травня—червня 1652 р. на Брацлавщині та Чернігівщині відновлюється влада гетьманського уряду.

Після Батозької битви в травні—червні 1652 р. українська армія, вступивши в Молдавію (Другий молдавський похід), змусила Василя Лупула, який після Берестейської катастрофи розірвав союз з гетьманом, виконати попередні зобов’язання (відбулося одруження Тимоша та Розанди).

У квітні 1653 р. козаки на чолі з Т. Хмельницьким здійснили Третій молдавський похід та повернули Василю Лупулу владу, відібрану в нього антиукраїнською коаліцією Валахії та Трансільванії (була підтримана Польщею). Проте ініційований молдавським володарем похід-помста Т. Хмельницького до Валахії закінчився для козаків невдало.

У серпні-вересні 1653 р. козаки, аби знову повернути владу хоч і ненадійному, але союзнику і родичу В. Лупулу, здійснили Четвертий молдавський похід. Під час битви під фортецею Сучава було смертельно поранено Т. Хмельницького.

Жовтень-грудень 1653 р. - облога козаками містечка Жванець. Від повного знищення поляків знову врятували татари, які 5 грудня 1653 р. уклали з королем Кам’янецьку угоду, за якою воєнні дії припинялися, татари отримували право брати ясир на західноукраїнських землях. Для українців Жванецька кампанія залишилася без будь-яких офіційно закріплених результатів.

Виснаженість козацького війська та ресурсів для продовження війни, ненадійні союзники, формування антиукраїнської коаліції (Річ Посполита, Валахія, Трансільванія (Семиграддя), Молдавія) змусили гетьмана шукати нових союзників (велися переговори з Туреччиною, Московською державою, Швецією). Найоптимальнішим союзником була саме православна Московська держава (до московського царя Б. Хмельницький вперше звернувся ще у червні 1648 р.).

1 жовтня 1653 р. московський Земський собор (зібрання усіх верств населення для прийняття важливих політичних питань) вирішив «гетьмана Богдана Хмельницького і все Військо Запорізьке з містами й землями прийняти під царську руку» й розпочати війну проти Польщі.

8 січня 1654 р. у Переяславі зібралася Генеральна козацька рада, на якій було прийнято рішення перейти під протекторат (захист сильною державою зовнішньополітичних і військових інтересів більш слабкої) Московської держави (інтереси московського царя представляв боярин В. Бутурлін). Відмовилися присягати на вірність царю І. Богун та І. Сірко, частина козаків Уманського, Полтавського, Брацлавського, Кропив’янського полків, частина міщан Переяслава, Києва, Чорнобиля, а також українське духовенство на чолі з київським митрополитом С. Косовим. Не присягали й козаки Запорізької Січі.

Міждержавні відносини між Козацькою державою і Московією було оформлено українсько-московським договором - Березневими статтями (Москва, 14 березня 1654  р., 11 статей), за якими: 1)гетьмана й старшину козаки мали обирати на козацькій раді (про обрання гетьмана сповіщалося царю); 2)козацька адміністрація і суд не підпорядковувались Москві, полишались недоторканними; податки мали збиратися до гетьманської скарбниці; реєстр в 60 тис. козаків; залишався без змін поділ на стани; гетьману надавалося право вести переговори з іншими державами, окрім Польщі та Криму; у Києві та на кордонах з Річчю Посполитою розташовувалися російські військові залоги; підтверджувалися права київського митрополита, недоторканність церковних володінь; московський цар зобов’язувався розпочати війну проти Польщі.

Щодо юридичної сутності Березневих статей немає єдиного погляду вчених. Більшість вважає, що союз Москви й Української козацької держави за умовами договору був конфедерацією (об’єднанням держав для досягнення спільних зовнішньополітичних цілей), інші — протекторатом.

31 грудня 1653 р. - Московська держава оголосила війну Польщі. 1654 р. - Річ Посполита уклала «вічний» договір із Кримським ханством про взаємодопомогу. У березні 1654 р. польська армія перейшла в наступ на Правобережжя (на Поділля й Волинь). Основна частина російських військ і загони козаків під командуванням І. Золотаренка розгорнули бойові дії під Смоленськом і в Білорусії. Осінь 1654 р. - Польща спрямувала удар на Поділля. У січні 1655 р. - під Охматовим (на Київщині), або «Дрижипільська битва» - через мороз «поле дрожі» українсько-московське військо завдало поразки польсько-татарському.

Весною 1655 р. — козацько-російське військо рушило на Галичину. 19 вересня 1655 р. - під м. Городком (біля Львова) польське військо було розгромлено. На допомогу Польщі прийшов кримський хан. 19 листопада 1655 р. - під містечком Озерна татари були розгромлені й уклали договір про нейтралітет Криму у війні Гетьманщини і Московії проти Речі Посполитої.

Війну Польщі оголосила Швеція, яка окупувала значну частину ЇЇ території. Москва, будучи суперником Швеції, припинила війну проти Польщі (дипломати запропонували після смерті Яна II Казимира польську корону передати московському царю Олексію Михайловичу) та без згоди Б. Хмельницького уклала з нею 24 жовтня 1656 р. Віденське перемир’я: війна між Польщею й Москвою припинялася, передбачалися спільні дії проти Швеції й Бранденбургу. Московсько-польське перемир’я Б. Хмельницьким було сприйняте як зрада з боку царя. Гетьман почав шукати нових союзників.

8 жовтня 1656 р. між Військом Запорозьким і Трансільванією укладено угоду про військовий союз проти Польщі. У грудні 1656 р. починається наступ трансільванського князя Юрія II Ракоці на Польщу, Б. Хмельницький надсилає йому на допомогу козацькі полки, очолені київським полковником А. Ждановичем (корпус Ждановича).

У березні-червні 1657 р. відбувся українсько-трансільвансько-швецький похід проти Польщі. Спершу похід розвивався досить успішно, однак напад Данії на Швецію змусив останню вийти з війни. 11-12 липня 1657 р., отримавши звістку про наближення татарської орди, покинув територію Польщі й Юрій II Ракоці. Козаки А. Ждановича мусили повернутися на батьківщину. Отже, нова коаліція значних успіхів здобути не змогла.

27 липня 1657 р. після важкої виснажливої хвороби помер Б. Хмельницький.

Головними результатами Національно-визвольної війни 1648-1657 рр. стали: утворення Української козацької держави - Держави Війська Запорозького; ліквідація кріпацтва та здобуття селянством особистої свободи; утвердження козацького землеволодіння; перетворення козацтва в привілейований стан; міжнародне визнання Козацької держави.

Утвердження Козацької державності знаменувало собою завершення процесу оформлення української народності (що розпочалось ще в княжу епоху), започаткувавши процес становлення української нації.

Утворення Української козацької держави. Протягом літа-осені 1648 р. на звільнених від польського панування землях було створено українські центральні й місцеві органи влади, судові установи, запроваджено новий принцип адміністративно-територіального поділу, поступово склалася нова соціально-економічна структура.

Особливістю Козацької держави був її військовий характер (устрій органів влади та адміністративний поділ земель за зразком Запорізької Січі).

Найвищим законодавчим органом була Генеральна Рада - загальна рада всього війська. Пізніше ЇЇ роль почала виконувати Старшинська рада, що складалася з полковників і генеральної старшини.

Виконавча й судова влада зосереджувалася в руках гетьмана: очолював уряд, державну адміністрацію, скликав ради, був головнокомандувачем збройних сил, керував зовнішньою політикою, відав фінансами. Резиденцією гетьмана, і фактично столицею Української держави, стало місто Чигирин. Офіційно Українська держава називалася Військо Запорізьке, але частіше вживали назву Гетьманщина.

До Генеральної військової канцелярії (фактично уряд, який допомагав гетьману з внутрішнім управлінням і міждержавними відносинами) входили генеральні старшини: писар (відав діловодством і закордонними справами), обозний (керував артилерією й постачанням армії), осавул (відповідав за організацію й боєздатність війська), суддя (очолював Генеральний суд), підскарбій (відав фінансами й податками), хорунжий (частково відав військовими справами й відповідав за збереження військового прапора), бунчужний (зберігав гетьманський бунчук).

За адміністративно-територіальним устроєм територія Гетьманщини була поділена на 16 полків (9 - правобережних та 7 - лівобережних), які поділялися на сотні (10-20 сотень у полку). На чолі полку стояв полковник, який на підпорядкованій йому території був головою виконавчої влади. Сотник був головою місцевої влади. Йому допомагали отамани. Сотні складалися з куренів (3-4 села). Міста, що мали до повстання магдебурзьке право, зберегли свої привілеї. Селяни здійснювали самоврядування, обираючи старостів (війтів).

В основі української армії, яка в ході війни досягла великої чисельності, був територіальний принцип організації: кожна територія формувала один бойовий полк. У разі серйозної загрози до армії вступали селяни і городяни, але основу війська складали реєстрові та запорізькі козаки. Значного розвитку досягла артилерія, сформована була кіннота, розвідувальні загони.

Джерелами прибутку «Військового скарбу» були: земля, що перейшла в користування «скарбу»; сільськогосподарські промисли (млини, броварні тощо) та їх оренда; торгівля (торгові збори з торгів і ярмарків, кордонні мита); загальні податки, якими було обкладено все населення. Одиницею оподаткування служив двір (господарство). В обігу були польські монети, пізніше московські й турецькі гроші.

Судова система складалася з Генерального, полкових, сотенних, міських (для міст з магдебурзьким правом), церковних суддів. До Генерального суду входили два генеральних судді та судовий писар. На місцях суди очолювали особисто полковники чи сотники.

У ході Національно-визвольної війни було ліквідовано польське магнатське землеволодіння, фільварково-панщинну систему господарства, кріпацтво. Формувалася козацька, селянська, а також державна власність на землю. Зберігалась власність на землю дрібної та середньої шляхти. Із соціальної структури зник магнатський стан, зменшилася чисельність дрібної шляхти, провідну роль стало відігравати козацтво. Селяни та міщани отримали особисту свободу, у містах ліквідовано засилля іноземців і національно-релігійні перешкоди для заняття ремеслами, промислом, торгівлею.

У міжнародних відносинах більшість католицьких держав ставилася вороже до Гетьманщини; протестантські держави співчували українцям і надавали непряму підтримку; реальну допомогу могла надати Московська держава. Зберігаючи союзницькі відносини з Кримським ханством, протягом 1646-1653 рр. Б. Хмельницький налагодив відносини з Венецією та Валахією, домовився з Трансільванією, намагався порозумітися зі Швецією (домовленості про взаємопідтримку досягнуті в 1652 р.), вів переговори з Туреччиною про прийняття її протекції, укладав договори з молдавським правителем.

Тема 9. Українські землі в 60-80-х роках XVII ст. Доба Руїни

Гетьманування І. Виговського (1657—1659). За волею тяжко хворого Б. Хмельницького при підтримці царського уряду у квітні 1657 р. старшинська рада одностайно, обрала гетьманом 16-річного сина Юрія Хмельницького. Після смерті Б. Хмельницького загострилася боротьба за владу. У вересні 1657 р. старшинська рада обирає генерального писаря Івана Виговського «гетьманом на той час» (до повноліття Юрія), а вже у жовтні 1657 р. Корсунська рада затверджує І. Виговського на гетьманство. Порушення принципу спадковості гетьманської влади, міжстаршинська боротьба за владу, протиріччя між реєстровим козацтвом і запорожцями, між старшиною і козацькою голотою, прагнення Московії, Польщі, Кримського ханства встановити свій контроль над українськими землями стали причинами доби Руїни в Україні. Зовнішня політика гетьмана І. Виговського відзначена укладанням союзу з Кримським ханом, договору зі Швецією, перемир’ям з Польщею (кордон встановлювався по р. Горинь), нормалізацією відносин з Москвою (дав згоду на розташування московських залог з воєводами в найбільших містах Переяслав, Чернігів, Ніжин, запропонував взяти на себе функції «вмиротворення» Запорожжя й Полтавського полку; пропонував надіслати до міст воєвод з комісарами для складання козацького реєстру й перепису міщан, млинів, оренд тощо). Але у внутрішній політиці не зумів забезпечити стабілізації ситуації. У козацтва викликало невдоволення обрання І. Виговського гетьманом не на «чорній раді», відверте нехтування традиційними «свободами і вільностями» городового й запорозького козацтва (змістив кошового, заборонив ловити рибу в річках і продавати вино, поширив практику оренд і збільшення поборів); спроба відновити шляхетське землеволодіння в Полтавському і Миргородському полках. У грудні 1657 р. спалахує антигетьманське повстання (очолили кошовий Січі Я. Барабаш і полтавський полковник М. Пушкар). Московський уряд підтримав опозицію. У лютому 1658 р. гетьман здійснив невдалу спробу розгромити М. Пушкаря. Дочекавшись у квітні 1658 р. підмоги від татар, гетьман розпочав активні дії проти повстанців. У битві 10 червня 1658 р. під Полтавою бунтарі зазнали поразки. За допомогу І.Виговський дозволив татарам грабувати українські міста й села аж до м. Лубни і р. Сули. Ще під час боротьби з опозицією І. Виговський вирішує змінити протекторат і повернутися до унії з Польщею. Україно-польські переговори завершуються укладанням 16 вересня 1658 р. Гадяцького трактату,за умовами якого Велике князівство Руське входило на правах формально рівноправного суб’єкта федерації - «єдиної і неподільної Речі Посполитої»; Велике князівство Руське очолював гетьман, котрий виступав київським воєводою і першим сенатором; після смерті гетьмана українські стани обирали 4 претендентів, з-поміж яких король призначав гетьмана; відновлювався адміністративно-територіальний устрій, що існував до Хмельниччини; Велике князівство Руське позбавилося права на міжнародні відносини; реєстр - 30 тис. козаків і 10 тис. найманців; польська шляхта мала право повернутись до своїх маєтностей; козакам підтверджувалися всі права і вільності, а по 100 осіб з кожного полку могли отримати шляхетство; гарантувалися права православної церкви (в одному з примірників договору передбачалося збереження унії, в іншому - її знищення); дозволялося відкриття двох академій і без обмежень шкіл і друкарень. Умови трактату було затверджено на сеймі у травні 1659 р.

Союз з Польщею мав наслідком розгортання українсько-московської війни, ключовим моментом якої стала Конотопська (Соснівська) битва (24-28 червня 1659 р.), у ході якої при підтримці татар І. Виговський завдав нищівної поразки московському війську. Але своїм успіхом гетьману скористатись не вдалося. Після нового антигетьманського повстання (Т. Цецюра), наступу московських військ та здобуття ними Переяслава (жовтень 1659 р.), виступу запорожців та підтримки ними на гетьманство Ю. Хмельницького було усунено І. Виговського з гетьманства (козацька рада в Германівці на Київщині, вересень, 1659 р ).

Друге гетьманування Юрія Хмельницького (1659—1662). 24 вересня 1659 р. неподалік від Фастова чорна рада обрала гетьманом Ю. Хмельницького. За складної внутрішньополітичної (сваволя «черні» та старшин) та зовнішньополітичної (перебування московських військ, загроза війни з Польщею та Кримським ханством) ситуацій Ю. Хмельницький під тиском промосковськи налаштованої старшини вирішив укласти новий договір з Москвою. Але московський уряд, вдавшись до військового шантажу, відхилив запропонований варіант договору (Жердинські статті) і примусив Ю. Хмельницького укласти новий українсько-московський договір - Переяславські статті (жовтень 1659 р): козацька старшина позбавлялася права переобирати гетьмана; на обох берегах Дніпра мали перебувати по одному судді, осавулу й писарю; гетьману заборонялося призначати й звільняти полковників, карати на смерть старшин, виступати в похід без царського дозволу; гетьману заборонялися зносини з іншими країнами; російські воєводи отримали право прибути разом із залогами до Переяслава, Ніжина, Чернігова, Брацлава й Умані; Київська митрополія підпорядковувалася московському патріарху та ін.

Укладання нового союзу з Москвою спричинило загострення відносин з Польщею. Невдала Чуднівська кампанія (серпень - жовтень 1660 р.), у якій українсько-московські війська зазнали поразки під Чудновим, та розгром армії Ю. Хмельницького під Слободищами (жовтень 1660 р.) мали своїм наслідком укладання Ю. Хмельницьким нової українсько-польської угоди - Слободищенського (Чуднівського) трактату (1660), який передбачав відновлення умов Гадяцького договору (щоправда, без статті про створення Великого князівства Руського); повернення всіх маєтностей в Україні польській шляхті й магнатам; позбавлення гетьмана права вести самостійну зовнішню політику; зобов’язання гетьмана надавати військову допомогу Польщі в її війнах з іншими державами. Новий союз з Польщею викликав незадоволення більшої частини лівобережного козацтва. Розгортається антигетьманське повстання на Лівобережжі. Спроби Ю. Хмельницького придушити його успіху не мали (осінній похід 1661 р.). Наростання невдоволення гетьмануванням Ю. Хмельницького на Правобережжі мали своїм наслідком зречення його гетьманства на Корсунській раді (грудень 1662 р.) та обрання у січні 1663 р. на Чигиринській раді гетьманом Павла Тетері (1663—1665).

Гетьманування Івана Брюховецького (1663—1668). На Лівобережжі боротьба за гетьманську владу розгорнулась між Я. Сомком (проголошено наказним гетьманом на Переяславській раді, 1660 р.) та ніжинським полковником Василем Золотаренком і проголошеним запорозьким гетьманом Іваном Брюховецьким. Переможцем у цій боротьбі при підтримці запорожців та московського уряду вийшов запорозький отаман Іван Брюховецький (Чорна рада у Ніжині, 17 червня 1663 р.) (ці події знайшли своє художнє втілення у першому українському історичному романі П. Куліша «Чорна рада»). Листопад 1663 р. - похід об’єднаних польсько-козацько-татарських військ на Лівобережжя (здобули Переяслав, Ніжин, Чернігів, Батурин, але опір вчинили мешканці Салтикової Дівиці й Мени, Коропа, Глухова) не приніс бажаних результатів (не зумівши закріпитись, польський король повернувся назад). Лютий — осінь 1665 р. — антигетьманське повстання на Правобережжі, але спроби П. Тетері при підтримці поляків придушити його успіху не мали, втративши підтримку, він зрікається гетьманства і втікає до Польщі (липень 1665 р.).

Провал походу об’єднаних військ на Лівобережжя та повстання на Правобережжі створили сприятливу ситуацію лівобережному гетьману І. Брюховецькому для об’єднання українських земель. Але перші три роки гетьманування І. Брюховецькому проходили в безперервних війнах із правобережним гетьманом П. Тетерею та поляками. Спроби І. Брюховецького здобути Правобережжя зазнали невдачі (захопив Канів, Черкаси й Білу Церкву, взяти Чигирина не зміг).

У 1665 р. І. Брюховецький першим з українських гетьманів відвідав Москву і уклав новий українсько-московський договір — Московські статті, за якими: московські воєводи й залоги отримували право перебувати майже в усіх великих містах; збирання податків покладалося на московських воєвод, а збори повністю мали йти у царську казну; вибори гетьмана могли відбуватися лише з дозволу царя при царському представникові; гетьманський уряд позбавлявся права на проведення самостійної зовнішньої політики; українська церква підпорядковувалась московському патріарху. За підписання цієї угоди І. Брюховецький отримав боярство, численні маєтки та дочку князя Долгорукого за дружину.

Відверто промосковська політика гетьмана (дозвіл на перепис населення, свавілля воєвод при зборі податків) викликала антимосковське Переяславське повстання населення (липень—серпень 1666 р.) та наростання невдоволення гетьманом. Придушення повстання за допомогою російської зброї ще більше погіршує становище гетьмана. За таких обставин гетьман вдається до репресій проти супротивників, але така політика лише прискорила його падіння.

30 січня 1667 р. в селищі Андрусові Росія та Річ Посполита (без участі українських послів) укладає Андрусівське перемир’я, яке передбачало: припинення воєнних дій між Московією та Польщею протягом 13,5 років; розподіл українських земель між двома сусідніми державами: Лівобережжя з Києвом на 2 роки закріплюється за Москвою, а Правобережжя, землі Білорусії - за Польщею; Запорізька Січ - під владу обох монархів.

«Андрусівський торг» (як влучно назвав ці події літописець С. Величко) викликає в Україні бурю невдоволення. В умовах нового антимосковського повстання (січень, 1668 р.) І. Брюховецький пориває з Москвою та визнає протекторат Туреччини, об’єднатися з П. Дорошенком і спільними зусиллями домогтися незалежності України (Гадяцька старшинська рада). Протягом лютого 1668 р. майже все Лівобережжя було звільнено від московських військ. Проте скориставшись вступом на Лівобережжя П. Дорошенка частина козацької старшини в таборі під Опішнею у червні 1668 р. здійснює переворот, усуває І. Брюховецького з гетьманства і проголошує гетьманом обох сторін Дніпра П. Дорошенка, який після втечі П. Тетері в Польщу став переможцем у боротьбі за гетьманство на Правобережній Україні (серпень, 1665 р., Чигиринська старшинська рада).

Гетьманування П. Дорошенка (1665—1676). Польський наступ змусив П. Дорошенка повернутися на Правобережжя (на Лівобережжі наказним гетьманом було полишено Д. Многогрішного). Заручившись підтримкою татар, П. Дорошенко веде боротьбу з поляками (облога Підгайців, жовтень, 1667 р.), але внаслідок нападу запорожців І. Сірка на Крим татари не підтримали гетьмана, а останній змушений був укласти Підгаєький мир з поляками (жовтень, 1667 р.). Прагнучи знайти вихід із складного становища (необдуманих дій І. Сірка, проголошення запорожцями гетьманом Петра Суховія, недалекоглядності старшини), гетьман П. Дорошенко приймає рішення прийняти протекторат султана та укладає українсько-турецький договір — Корсунські статті (березень, 1669 р.): встановлювалося довічне гетьманство П. Дорошенка; населення України звільнялося від сплати податків і данини; православна церква отримувала автономію під царгородським патріархом; турки й татари, прибуваючи в Україну, не мали права споруджувати мечетей, брати ясир, руйнувати міста й села; султан і хан не могли без відома українського гетьмана укладати договори з Московією і Річчю Посполитою та ін. Населення негативно поставилося до дій П. Дорошенка.

За роки гетьманування П. Дорошенко прагнув забезпечити умови для збереження незалежності козацької держави, об’єднання її під булавою одного гетьмана, влада якого мала б бути спадковою.

Гетьманування Д. Многогрішного на Лівобережжі. Боротьба за владу на Правобережжі. Гетьманування М. Ханенка. У вересні 1668 р. в умовах московського наступу на Лівобережжі та відмови П. Дорошенка повернутись, під тиском лівобережної старшини Д. Многогрішний укладає новий українсько-московський договір - Глухівські статті (27 пунктів), за умовами яких: московські воєводи полишалися тільки в 5 містах та не мали права втручатись у справи місцевого управління; козацький реєстр ЗО тис. та право гетьмана на наймане військо - 1 тис. компанійців; податки передавались до рук старшини; гетьману заборонялося вести самостійну зовнішню політику; ускладнювався перехід селян до козацького стану.

Державницька діяльність гетьмана Д. Многогрішного характеризувалася рішучою політикою на зміцнення суверенітету Гетьманщини: домігся, щоб Київ із передмістям залишився у складі Лівобережної України; домігся дозволу перебування воєвод лише в 5 містах без права втручання у внутрішні справи української адміністрації; почав формувати підрозділи найманого війська; переносить столицю з Глухова до Батурина; на полковничі посади призначає своїх родичів та вірних собі полковників. Зміцнення гетьманської влади, поступове усунення козацької старшини від неї, силові методи, якими керувався гетьман у своїх діях, самовладдя Д. Многогрішного викликали невдоволення козацької старшини, яка, організувавши змову, у березні 1672 р. схоплює Д. Многогрішного та його прихильників і відправляє до Москви, звинувативши у зраді цареві та зносинах з П. Дорошенком.

Боротьба за владу на Правобережжі. Гетьман М. Ханенко. На Правобережжі гетьману П. Дорошенку довелося вести боротьбу з П. Суховієм (завдав поразки в жовтні 1669 р.) та підтримуваним Польщею Михайлом Ханенком (проголошено гетьманом у липні 1669 р.). За таких несприятливих умов П. Дорошенкові все-таки вдалося у 1669 р. утримати гетьманство на Правобережжі.

У вересні 1670 р. гетьман М. Ханенко укладає з Польщею Острозьку угоду, за умовами якої: проголошувались безпека, вольності й повага на вічні часи до православного духовенства; непорушність стародавніх військових вольностей щодо будь-яких козацьких маєтків; збереження козацьких вольностей за вдовами померлих козаків; повна амністія козакам, що повертаються на службу до польського короля; вільне обрання гетьмана з наступним затвердженням королем; заборона довічного гетьманства; відмова козаків від будь-яких іноземних протекцій; козаки завжди мають бути готові виступити на боці польського короля;

заборона козакам відправляти будь-які посольства без дозволу короля; шляхта і духовенство мали право повернутись до своїх маєтків; козаки власними силами повинні були придушувати будь-які виступи проти підданства королю, карати і страчувати винних.

Протягом першої половини 1671 р. гетьману П. Дорошенку вдалося зміцнити міжнародне становище козацької України. Польський уряд, стурбований зміцненням влади П. Дорошенка, в серпні 1671 р. розпочинає наступ і до жовтня 1671 р. встановлює своє панування на Брацлавщині, але вже у грудні 1671 р. П. Дорошенку, за підтримки татар, вдалося відновити свою владу.

У червні 1672 р. розгортається польсько-турецька війна. П. Дорошенко, дочекавшись підходу частини кримської орди, у липні 1672 р. розгромив польське військо й загони М. Ханенка неподалік Четвертинівки; у серпні 1672 р. об’єднані українсько-турецько-татарські сили здобули Кам'янецько-Подільську фортецю і рушили на Галичину, взяли в облогу Львів (вересень, 1672 р.). Не маючи засобів для продовження війни, польський уряд у жовтні 1672 р. уклав з турками Бучацький мир: Польща віддавала Туреччині Подільське воєводство з Кам’янцем; визнавала Українську козацьку державу П. Дорошенка (включала Брацлавщину й південну Київщину) під протекторатом Туреччини; у складі Польщі лишалися Волинь, північна Київщина й Галичина; козаки М. Ханенка одержали право або виїхати за межі козацької України, або залишитися за умови «статечної поведінки».

Гетьманування Івана Самойловича (1672—1687). На Лівобережжі після усунення від влади Д. Многогрішного в червні 1672 р. гетьманом було проголошено І. Самойловича (загальна козацька рада в Козацькій Діброві під Конотопом), який уклав новий українсько- московський договір Конотопські статті, за якими: гетьману заборонялося без царського указу й старшинської ради висилати посольства до іноземних держав (особливо заборонялося підтримувати відносини з П. Дорошенком); заборона гетьманові позбавляти старшину посад, карати без згоди старшинської ради або вироку військового суду; козацькі посли не мали права брати участь у переговорах з представниками польського уряду в Москві у справах, які стосувалися України.

15-літнє гетьманування І. Самойловича характеризувалося прагненням створити аристократичну державу з міцною гетьманською владою та обмежити права козацьких низів втручатися в державні справи: припинено скликання Генеральних військових рад, а всі державні справи вирішувались з Радою старшини; започатковано формування козацької еліти із числа синів козацької старшини - «бунчукове товариство» (у майбутньому мали займати керівні військові та адміністративні посади); провадилися широкі земельні роздачі старшині; гетьман надав своїм синам найвпливовіші посади в гетьманському уряді й великі маєтки (прагнув у такий спосіб закріпити спадковість гетьманської влади за своїми синами); підтримано православну церкву (широкі земельні роздачі, церковне будівництво). Зовнішня політика гетьмана Самойловича вирізнялася промосковською орієнтацією, прагненням взаєморозуміння з Туреччиною та Кримом.

Скориставшись польсько-турецьким миром та відмовою Польщі від Правобережжя, протягом березня 1674 р. війська Москви й лівобережного гетьмана І. Самойловича оволоділи основними містами Правобережної України. За таких обставин гетьманства на користь Б Самойловича зрікається М. Ханенко (Переяславська рада, березень 1674 р.). І. Самойловича проголошено «гетьманом обох сторін Дніпра». У липні 1674р. українсько-московське військо бере в облогу Чигирин (де перебував П. Дорошенко). Наступ турецької армії на допомогу П. Дорошенку змусив московсько-українські сили відступити від Чигирина й повернутися на Лівобережжя. Але свавілля турків (спустошували православні церкви, стягували непосильні податки з населення, брали ясир) остаточно підривають авторитет П. Дорошенка, якого полишають останні прихильники. У жовтні 1675 р. на козацькій раді в Чигирині в присутності представника Запорожжя І. Сірка П. Дорошенко зрікається булави. Але московський уряд вимагав зречення в таборі І. Самойловича. Під час нової облоги Чигирина П. Дорошенко у вересні 1676 р. зрікається гетьманства на користь І. Самойловича і присягає на вірність царю.

«Князь Сарматії» Ю. Хмельницький (1677—1681). Чигиринські походи. Перший кримський похід (1687). У 1677 р., прагнучи зберегти свій контроль над Правобережжям, турки проголошують князем Сарматії Ю. Хмельницького (березень, 1677) і здійснюють у серпні 1678—1679 рр. Перший чигиринський похід (після кількатижневої облоги змушені були відступити) та в липні 1678 р. Другий чигиринський похід (Чигирин було знищено та землі розорено).

Відступ московсько-українських сил за Правобережжя супроводжувався «великим згоном» населення на Лівобережжя: знелюднені середня й південна Київщина фактично перетворилися на пустку.

13 січня 1681 р. між Московією та Туреччиною й Кримським ханством підписано Бахчисарайський мир, за яким кордон між Туреччиною та Московською державою встановлювався по Дніпру; Туреччина приєднувала Північну Київщину, Брацлавщину й Поділля, а Московія - Лівобережну Україну й Київ; протягом 20 років територія між Бугом та Дніпром (тобто середня й південна Київщина) мала бути незаселеною.

6 травня 1686 р. (скориставшись поразкою турків у 1683 р.) Московія і Польща уклали «Вічний мир», за умовами якого: за Московською державою визнавалась Лівобережна Україна, Київ, Запоріжжя, Чернігово-Сіверщина і Стародуб; до Польщі відходили Північна Київщина, Волинь, Галичина; Поділля - полишалось під владою Туреччини (у 1699 р. воно таки перейшло до Польщі); Брацлавщина й Південна Київщина оголошувались нейтральною незаселеною територією.

Уклавши «Вічний мир» з Польщею, Московія приєдналася до антитурецької коаліції. Прагнучи закріпити володіння на Чорному та Азовському морях, Московія у травні 1687 р. організовує Перший кримський похід, який успіху не мав (причинами стало: слабка організація кампанії, підпал татарами степу, нестача продовольства, води й корму для коней) і мав наслідком усунення І. Самойловича з гетьманства (арешт та заслання до Сибіру).

Запорозька Січ у складі Гетьманщини. Адміністративно-територіальний устрій Слобідської України. Протягом 1646-1657 рр. Запорізька Січ знаходилася на о. Микитин Ріг, січовики и підтримали Б. Хмельницького. Однак після Зборівського договору (багато козаків опинилися поза реєстром) відносини між гетьманським урядом і січовиками ускладнилися.

У 1652 р. центром Запоріжжя стала нова Чортомлицька Січ (1652-1709) (більш укріплена). У добу Руїни козаки діяли суперечливо. Під час гетьманування І. Виговського запорожці долучилися до повстання Я. Барабаша, допомогли у свій час здобути гетьманську булаву І. Брюховецькому, підтримували таких претендентів на гетьманування, як М. Ханенко, П. Суховій.

Запорозькі козаки були неперевершеними у військових походах, особливо на чолі з кошовим отаманом Іваном Сірком, який свої найвдаліші походи здійснив 1667 р. (захоплено м. Кафу, звільнено 2 тис. невільників) та 1670 р. (спалено турецьку фортецю Очаків, захоплено багато худоби, звільнено полонених). Але загалом не було року, щоб І. Сірко не ходив у походи. У 1672 р. за виступ проти обрання І. Самойловича І. Сірка московський уряд вислав до Сибіру. Про звільнення в’язня клопотався навіть сам польський король. З особою І.Сірка народна традиція пов’язує написання листа-відповіді турецькому султану на його вимогу визнати залежність Запоріжжя від Туреччини (цьому сюжету присвячено картину художника (українського походження) І. Рєпіна «Козаки пишуть листа турецькому султану» (1889—1896), ідею підказав відомий український історик, дослідник Запорізької Січі Д. Яворницький).

Московська держава, прагнучи контролювати дії запорожців, постійно тримала на Січі свою військову залогу (вперше введено у 1663 р.).

Окрім Запоріжжя, через татарські напади знелюдненими до початку XVII ст. були землі Слобідської України (територія на схід від Гетьманщини до кордонів з Московською державою). У середині XVII ст. відбувалося масове переселення українців на вільні землі Слобідської України. Всіляку підтримку переселенцям надавала Московська держава, яка прагнула захистити свої південні кордони від наступу Кримського ханства.

Українські переселенці заснували на великій території численні слободи (вільні від оподаткування населені пункти). Саме тому ця донедавна пустинна територія дістала назву Слобідська Україна.

Виділяють такі етапи народної колонізації краю: 1638 р. - перехід сюди козацького повстанського полку на чолі з отаманом Я. Остряницею. Білгородський воєвода дозволив 1000 козакам із сім’ями оселитися біля Чугуєва. Однак переселенців обурювало брутальне ставлення до них воєводського начальства, козаки звинуватили Я. Остряницю в надмірній покірливості воєводі, зчинили бунт, вбили отамана, а самі повернулися на Правобережну Україну. 1651 р. - після невдалої битви під Берестечком тисячі козаків з родинами і майном перейшли в межі тодішніх незаселених московських володінь. 1652 р. — дві тисячі козаків під проводом полковника Івана Дзиковського з дружинами й дітьми прийшли з-під Острога на Волині та недалеко від Дону заснували місто Острогозьк. Цього ж року гурт на чолі з Герасимом Кондратьєвим заснував місто Суми. 1652—1654 рр. у місці, де зливалися річки Лопань і Харків, було засновано місто Харків. Тоді ж було засновано й Охтирку. У Чугуєві протягом 1653—1654 рр. осіли групи українців спочатку з 25, а потім з 58 родин. Кінець 50-х років XVII ст. - через складну обстановку в Гетьманщині після смерті Б. Хмельницького відбувається нова хвиля переселень.

Переселенців приваблювало не тільки звільнення від податків, але й право займанщини (могли взяти собі стільки землі, пасовищ, лісу, скільки подужували обробити) та право на козацьке самоврядування.

Протягом кількох десятиліть за межами Гетьманщини виникла область - Слобідська Україна, на території якої сформувалося п’ять козацьких полків - Острогозький, Харківський, Сумський, Охтирський та Ізюмський. Полки, як і в Гетьманщині, були не тільки військовими, а й адміністративно-територіальними одиницями. Полки поділялися на сотні. Полком управляв виборний полковник (обирався довічно) з полковою старшиною. В Слобідській Україні нерідко спостерігалось успадкування посади полковника (у Гетьманщині такого не було). Слобідські полковники підпорядковувалися кожний окремо безпосередньо білгородському воєводі. Кожний полк окремо і в різний час одержував царську жалувану грамоту, у якій визначалися його права на козацький устрій, звільнення від податків на землю, право на вільну торгівлю тощо. Вибраних у полках полковників погоджував білгородський воєвода, а потім пропонував цареві як кандидатів на цю посаду.

Тема 10. Українські землі наприкінці XVII - у другій половині XVIII ст.

Гетьманування Івана Мазепи на Лівобережжі України (1687—1709). 25 липня 1687 р. гетьманом було обрано генерального осавула Івана Мазепу та укладено новий українсько-московський договір - Коломацькі статті, за якими підтверджувалися права й привілеї козацької старшини; встановлювався 30-тисячний реєстр; гетьману дозволялося мати компанійські полки (наймане військо), але заборонялося без згоди царя позбавляти старшину «урядів» (старшина у свою чергу мала доносити на гетьмана царському уряду); обмежувалися права гетьмана розпоряджатися військовими землями та заборонялося вести самостійну зовнішню політику (всю іноземну кореспонденцію, не читаючи, відправляти в Москву); козацькі війська повинні були брати участь у війнах, що вела Московська держава; у гетьманській столиці Батурин мало розташовуватися два полки московських військ; рекомендувалося заохочувати українсько-російські шлюби.

Внутрішня політика гетьмана Івана Мазепи передбачала зміцнення гетьманської влади;

1)соціально-економічна сфера: продовжено формування козацької еліти (крім бунчукових товаришів створив категорії значкових і значних військових товаришів); роздавав землі козацькій старшині та церквам; заборонив приневолювати козаків переходити до стану селян та відбирати в них землю; 1701 р. запровадив 2-денну панщину; перетворив  «підсусідків» (козаки або селяни, що не мали власного господарства і жили в чужих дворах) у стан «посполитих» (податне населення); придушував опозиційні виступи (опозиція Петрика 1692 р.) та селянські повстання;

2)культурно-релігійна сфера (найуспішніша сфера діяльності гетьмана): підтримка православної церкви (збудовано 12 церков, у т.ч. у Києві: Богоявленський собор Братського монастиря, церкву Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі, Військово-Микільський собор Пустинно-Микільського монастиря, реставровано 20 храмів (мазепинське бароко); надавав кошти на розвиток української освіти (стипендії студентам для навчання за кордоном, домігся від царя Петра І для Києво-Могилянської колегії підтвердження статусу академії (1701); ініціював відкриття Чернігівського колегіуму); підтримка діячів науки і мистецтва (Феофана Прокоповича, Дмитра Туптала, Стефана Яворського); сприяв розвитку книгодрукування; сам був автором ряду поезій (найбільш відомою є «Дума»);

3)відносини із Запорозькою Січчю: залучав козаків до будівництва оборонних ліній, Петербурга, водних каналів; обмежував політичну самостійність Січі. Це призвело до конфлікту між І. Мазепою та Запорозькою Січчю, тому лише частина запорожців на чолі з кошовим Костем Гордієнком підтримала перехід гетьмана на бік шведського короля Карла XII у 1708 р.

У зовнішній політиці гетьман шукав союзника, який би допоміг об’єднати Правобережну Україну з Гетьманщиною.

На першому етапі таким союзником гетьман вважав Московську державу, а тому брав участь у всіх її зовнішньополітичних акціях: 1) 1689 р. - Другий кримський похід (закінчився невдало і викликав через квартирування військ невдоволення українського населення); 1695-1696 рр. - участь в Азовських походах царя Петра І (здобуття фортеці Азов); 2) 1702-1704 рр. - за наказом Петра І з метою підтримати короля Августа II гетьман з військом переходить Дніпро та придушує антипольське повстання на чолі з С. Палієм («Паліївщина»), поширює свою владу на Правобережжя: збільшивши кількість козацьких полків, на чолі яких поставив лівобережних полковників, надавав старшині право осаджувати нові слободи, заводити промисли; 3) в умовах Північної війни Росії зі Швецією організовував походи козацьких полків до Прибалтики (участь козаків у битві на р. Чорній, у здобутті Новосергіївської фортеці).

На другому етапі: невдоволений централізаторською політикою Петра І Мазепа протягом 1704-1705 рр. налагоджує таємні відносини зі шведським королем Карлом XII. Під час вступу його військ в Україну 24 жовтня 1708 p. І. Мазепа залишив Батурин і з 4 тис. козаків рушив на з’єднання зі шведами. Гетьмана підтримала частина запорізьких козаків на чолі з Костем Гордієнком. 29-30 жовтня 1708 р. було укладено українсько-шведський договір, за яким Швеція зобов’язувалася захищати права Гетьманщини і не порушувати козацькі права та вольності (по суті протекторат).

Відповіддю царя Петра І на антимосковське повстання І. Мазепи стали репресії: знищено гетьманську столицю Батурин із жителями (жовтень 1708 р.); на І. Мазепу накладено анафему (відлучення від церкви, церковне прокляття), ліквідовано Чортомлицьку Січ (травень 1709 р.); знищено населення деяких містечок; родини старшини, що підтримали виступ гетьмана проти царя, взято в заручники; для міст, які відкрили ворота шведам, запроваджено спеціальні податки.

Поразка шведів у битві під Полтавою, 27 червня 1709 р. мала своїм наслідком поразку антимосковського повстання та відступ шведських військ разом з козаками на чолі з І. Мазепою з Гетьманщини до турецьких володінь. 22 вересня 1709 р. гетьман Іван Мазепа помер у м. Бендерах.

Причини поразки антимосковського повстання гетьмана І. Мазепи: недооцінка російського царя Петра І та переоцінка військових талантів шведського короля Карла XII; відсутність повнокровної підтримки з боку Запорозької Січі; суперечності в середовищі старшини (відсутність широкої народної підтримки), утаємниченість планів І. Мазепи; деморалізація старшини та населення репресіями Петра І.

Гетьманування Івана Скоропадського (1708—1722). У листопаді 1708 р. у Глухові за наказом царя Петра І на гетьманство було обрано 62-річного стародубського полковника Івана Скоропадського. Цар Петро І відмовився укладати нові договірні статті.

У липні 1709 р. (після Полтавської битви) у військовому таборі під Решетилівкою гетьман подав царю Просительні пункти («Решетилівські статті»), у яких просив: укласти нові договірні статті; підтвердити права та вольності козаків.

У відповідь Петро І видав «Решительний указ», яким: підтверджував права і вольності козацтва, обіцяв вказати воєводам, щоб ті не втручалися в українські справи; запроваджувався контроль за податковими витратами на утримання адміністрації та війська; зобов’язано гетьмана подавати щорічний фінансовий звіт царю про податки і доходи Гетьманщини; при гетьманові мав постійно перебувати царський резидент (представник), який мав контролювати усі дії гетьманської влади та розглядати скарги на дії старшини; для «охорони» гетьмана в новій столиці Глухові розташували два російські полки; І. Скоропадський був позбавлений права на самостійні рішення, іноземних послів гетьман міг приймати лише разом з резидентом А. Ізмайловим (працював на основі «Таємної інструкції»).

Період гетьманування І. Скоропадського (1708-1722) позначений посиленням наступу царського уряду на автономні права Гетьманщини:

— державно-правова сфера: 1715 р. відмінено принцип виборності старшини (на кожну посаду пропонувалося 3 кандидати, одного з яких мав обирати гетьман і затверджувати царський резидент); збір податків здійснювали російські воєводи, мали надходити до царської скарбниці; командування козацькими полками передано російським офіцерам; 1719 р. поширено імперський адміністративний устрій: утворено Київську губернію на чолі з генерал-губернатором, до якої входила Київська (до її складу увійшла Гетьманщина), Орловська, Білгородська, Севська провінції;

— соціально-економічна сфера: виходячи з принципу меркантилізму (сприяння торгівельному капіталу та вітчизняній мануфактурі) царський уряд 1719 р. заборонив українським купцям торгувати традиційними товарами (шкіра, хутро, зерно, худоба) на ринках Західної Європи та Криму; недопуск українських купців до торгівлі горілкою і тютюном у Москві; українські купці зобов’язані були торгувати лише через російські морські порти (Архангельськ, Рига); запроваджено економічну блокаду Запорозької Січі;

— національно-культурна сфера: 1720 р. - указ Петра І про вилучення з українських храмів історичних цінностей (старовинних ікон та книг); 1720 р. - заборона друку Святого Письма українськими шрифтами; запровадження загальноросійських друкованих шрифтів.

Наслідками колоніальної політики російського уряду стало у сфері економіки: занепад, скорочення торгівлі; у національно-культурній сфері: русифікація та денаціоналізація української еліти, православної церкви.

29 квітня 1722 р. указом Петра І, мотивуючи «постійними скаргами населення на негаразди в управлінні Гетьманщини та на свавілля старшини», утворено Першу Малоросійську колегію у складі 6 російських офіцерів на чолі з бригадиром С. Вельяміновим (заявляв старшині: «Я сам Вам указ!»).

Мета діяльності «Малоросійської колегії для розгляду таємних справ та верхніх апеляцій»: обмеження автономних прав та перетворення Гетьманщини у провінцію.

Основні функції Малоросійської колегії: виконання обов’язків вищої апеляційної інстанції; нагляд за діяльністю гетьмана, генеральної і полкової старшини; встановлення і стягнення податків до царської скарбниці.

З 1723 р. Малоросійська колегія керувала справами полкових канцелярій без відома Генеральної військової канцелярії.

Старшинська опозиція. П. Полуботок (1722—1724). Незадовго до смерті гетьман І. Скоропадський передав управлінські справи наказному гетьману чернігівському полковнику П. Полуботку, який протистояв свавіллю Малоросійської колегії.

У відповідь Петро І підпорядкував Генеральну військову канцелярію безпосередньо Малоросійській колегії; козацькі війська підпорядковувались російському командуванню.

У травні 1723 р. наказного гетьмана і декого із старшини (Іван Черниш, Семен Савич) було викликано до столиці Російської імперії Петербурга (1721 р. після перемоги над Швецією було проголошено утворення Російської імперії).

До від’їзду до Петербурга П. Полуботок організував укладання двох чолобитних царю (одну - від генеральної старшини й полковників, другу — полкової старшини й сотників). За відсутності гетьмана з ініціативи миргородського полковника Д. Апостола у серпні-вересні 1723 р. на козацькій раді на р. Коломак було затверджено дві чолобитні до царя: від сотенної та полкової старшини, т. зв. Коломацькі чолобитні, у яких старшина скаржилася на зубожіння їхніх маєтків від обтяжливих податків, недоліки в судочинстві та прохала дозволу обирати гетьмана. Цей документ було перехоплено службовцями Малоросійської колегії і передано канцеляристом Іваном Романовичем особисто Петру І. Цей посланець зумів дискредитувати П. Полуботка й старшину, їх було звинувачено в державній зраді, заарештовано і замордовано у стінах Петропавловського каземату (1724).

Гетьманування Д. Апостола (1727—1734). 1727 р., прагнучи залучити на свій бік козацьку старшину в умовах наростаючої загрози нової російсько-турецької війни, уряд Петра II (на імператора дуже впливав регент князь О. Меншиков, що прагнув розширити свої володіння в Гетьманщині) ліквідував Малоросійську колегію й дозволив обрати гетьмана.

1 жовтня 1727 р. у Глухові гетьманом обрали 73-річного прилуцького полковника Д. Апостола. У 1728 р. російський уряд визначив правове становище Гетьманщини «Рішительними пунктами»: обрання гетьмана відбувалося лише з дозволу царя; кандидатів на посади генеральної старшини й полковників-затверджував цар; гетьману заборонялося звільняти з посад та карати старшину без дозволу царя; гетьману дозволялося сформувати три наймані полки (по 500 чол. у кожному); у воєнних справах гетьман підпорядковувався російському генерал-фельдмаршалу; Генеральний суд мав складатися з трьох росіян та трьох українців; усувалися обмеження в торгівлі з іноземними купцями, але мито за імпортовані товари (індукта) йшло до царської скарбниці; скорочувалася кількість російських військ, що розташовувалися: на українській території; гетьман зобов’язувався провести ревізію земельної власності старшини, незаконно захоплені землі повернути.

Період гетьманування Д. Апостола відзначено рядом адміністративних заходів та реформ:

1) у сфері управління: перепідпорядкування Гетьманщини з відання Сенату до Колегії іноземних справ та дозвіл на відновлення Запорізької Січі (1734 р. - Підпільненська (Нова) Січ); повернення права призначати старшину; обмеження кількості російських полків (залишилось 6) та чиновників-росіян у Генеральній канцелярії), владі гетьмана підпорядковувалися Київ та Запорозька Січ;

2) у сфері фінансів: уперше розроблено бюджет Гетьманщини, визначено джерела надходжень та розмір податків; відокремлено державну скарбницю від гетьманської та утворено окремі фінансові установи з двома генеральними підскарбіями;

3) у сфері поземельних відносин: проведено «Генеральне слідство про маєтності» (1729—1731 рр., за яким ревізовано рангові землі, складено книги з описом усієї земельної власності, облік усіх маєтностей (однак землі, незаконно захоплені старшиною, повернути до державної скарбниці не вдалося); заборонено купувати землю монастирям та духовенству в осіб нецерковного стану; узаконено церковне і монастирське землеволодіння;

4) у сфері торгівлі та промислів: скасовано економічні обмеження для українських купців, запроваджені Петром І та Першою Малоросійською колегією; налагоджено торгівлю із Кримом; ліквідовано митні кордони між Гетьманщиною та Росією, надання старшині виключного права на гуральництво (виробництво горілки);

5) у сфері права та судочинства: створено кодифікаційну комісію з підготовки зводу законів «Права, за якими судиться Малоросійський народ» (робота тривала 1727-1743 рр.); реорганізовано суди: полкові суди мали два різновиди (для справ важливих і кримінальних та для справ дрібних); сотенні й сільські суди ставали колегіальними; рішення мали виносити за судовими статутами; упорядковано порядок подачі апеляцій; встановлено перелік обов’язкових для судочинства документів;

6) у сфері соціальних відносин: заборонено селянам вступати до стану козаків, а старшині - приневолювати козаків переходити до стану селян;

7) у культурній сфері: церковне будівництво (Свято-Преображенський собор у Великих Сорочинцях 1732 р.); поліпшено фінансовий стан Києво-Могилянської академії.

Правління гетьманського уряду (1734—1750). Після смерті гетьмана Д. Апостола, посилюючи свою централізаторську політику, російський уряд заборонив вибори нового гетьмана, а всю повноту влади в Гетьманщині передав Правлінню гетьманського уряду (Міністерському правлінню) (1734-1750) у складі 6 осіб (троє - росіян, троє - українців) на чолі з князем О. Шаховським, якому були надані таємні інструкції (мав сприяти зближенню старшини і російських офіцерів, заохочувати українсько-російські шлюби, пильнувати за українцями в уряді).

Політика Правління гетьманського уряду періоду 1734—1750 рр. характеризується:

1)свавільним втручанням російських чиновників у всі сфери суспільного життя Гетьманщини; 2)русифікацією українського населення; 3) терором «Таємної канцелярії» («Слово і діло Государеве»), чиновники цієї інституції зобов’язували населення під страхом смерті писати доноси; 4) реорганізацією козацтва (поділено на виборних козаків (заможні козаки, що мали себе забезпечувати зброєю і обмундируванням) та підпомічників (збідніле козацтво, що забезпечувало виборних на військовій службі)); 5) проведенням перепису населення; широкими земельними роздачами російському офіцерству та дворянству; 6) активним залученням козацтва (участь у воєнних діях росіян) та населення Гетьманщини (утримувати за власний рахунок розквартирування військ) до участі в російсько-турецькій війні (1735-1739).

Тільки смерть імператриці Анни Іоаннівни (1740) не дозволила маршалу Б. Мініху реалізувати проект ліквідації Гетьманщини та стати «управителем Малоросії».

Гетьманування Кирила Розумовського (1750—1764). Зміна в політиці російського уряду щодо Гетьманщини пов’язана з періодом правління російської імператриці Єлизавети І Петрівни (донька Петра І) та її прагненням послабити старшинське та соціальне невдоволення, заручитись підтримкою старшини в майбутній російсько-турецькій та можливій російсько-прусській війнах, зробити приємність своєму фавориту Олексію Розумовському (колишньому козаку з Чернігівщини Олексі Розуму), надавши гетьманство його брату Кирилу.

1744 р. під час відвідувань імператрицею Києва козацька старшина вручила їй чолобитну з проханням відновити гетьманство.

1750 р. Глухівська Козацька рада за наказом імператриці Єлизавети І Петрівни обрала гетьманом 22-річного К. Розумовського, правління якого характеризувалось такими заходами:

1) у сфері управління: відновлено практику призначення гетьманом полковників і сотників (1751 р. указом імператриці гетьману заборонялось самочинно призначати полковників, дозволено подавати лише кандидатури) та надання їм земельних маєтків; підпорядкуванням владі гетьмана Запорозької Січі; поверненням під владу гетьмана Києва; підпорядкуванням Гетьманщини Колегії іноземних справ; практикою щорічних скликань старшинських з’їздів (рад); у грудні 1763 р. ініційована гетьманом Старшинська рада підготувала для нової імператриці Катерини II проект запровадження спадкового гетьманства і закріплення його за родом Розумовських (успіху не мала, привела до усунення К. Розумовського з гетьманства);

2) у сфері суспільних відносин: забороною переходу селян без письмової згоди землевласника від одного до іншого (1760—1761) (фактично відновлювалось кріпосне право щодо селян); запровадженням інституту возних (призначалися із бунчукових товаришів), які мали слідкувати за виконанням гетьманських універсалів;

3) У культурно-релігійній сфері: розробкою проекту заснування двох університетів (на базі реорганізованої Києво-Могилянської академії та в Батурині); церковним будівництвом (Трьохсвятительська церква у с. Лемеші; храм Різдва Богородиці, м. Козелець (Чернігівська область)), спорудженням гетьманського палацу у Батурині (стиль класицизм);

4) сфера фінансів і торгівлі: ліквідовано митні кордони між Гетьманщиною і Росією; запроваджено принцип вільної торгівлі між ними; старшині надано виключне, право на гуральництво; здійснено спробу встановити контроль за податками Гетьманщини (1754 р. такі дії гетьмана засуджено імператрицею і його зобов’язано подавати щорічні фінансові звіти про податки і видатки Гетьманщини);

5) у військовій сфері: уніфікацією озброєння козаків (рушниця, шабля, спис); запровадженням однострою (єдиний одяг - синій мундир із червоним коміром, білі штани);

6) у сфері судочинства: продовженням роботи комісії з кодифікації законодавства Гетьманщини; реорганізацією 1760 р. Генерального військового суду (очолювали два генеральні судді, а до його складу введено обраних від старшин представників кожного з 10 полків; суд розглядав справи осіб, що перебували під гетьманською опікою, а також був найвищою апеляційною інстанцією); 1760 р. Гетьманщину поділено на 20 судових повітів (у кожному повіті запроваджено по два земських (цивільні справи) та підкоморських (справи про землю та межування) суди, по одному гродському суду (кримінальні справи)); дозволено полковим канцеляріям та полковникам звертатися безпосередньо до Генерального військового суду.

Спроба запровадити спадкове гетьманство викликала невдоволення нової російської імператриці Катерини II (хоча К. Розумовський допоміг їй здобути владу в ході двірцевого перевороту). Гетьман потрапляє в опалу, перебуває 10 місяців під домашнім арештом у Петербурзі.

У жовтні 1764 р, під страхом позбавлення усіх маєтностей та заслання до Сибіру, К. Розумовський зрікається гетьманства; у листопаді 1764 р. видано указ імператриці Катерини II про ліквідацію гетьманства.

Друга Малоросійська колегія: остаточна ліквідація автономії Гетьманщини та Слобідської України (1764—1782). У листопаді 1764 р. справи управління Гетьманщиною Катерина II передала новоствореній Другій Малоросійській колегії на чолі з президентом і генерал-губернатором Петром Рум’янцевим (позашлюбний син Петра І), політика якого відзначена заходами, спрямованими на остаточну ліквідацію автономії Гетьманщини:

1) у сфері управління та адміністративного устрою: 1765 р. — скасовано територіальний полково-сотенний устрій Слобожанщини та утворено Слобідсько-Українську губернію у складі 5 провінцій (Ізюмська, Охтирська, Острогозька, Сумська, Харківська); 1775 р. - запроваджено загальноімперську систему міського управління, у містах ліквідовано магдебурзьке право 1775 р.; ліквідовано Запорізьку Січ; 1781—1782 рр. - скасовано територіальний полково-сотенний устрій Лівобережної України: утворено 3 намісництва, об’єднаних в Малоросійське генерал-губернаторство; запроваджено регулярний поштовий зв’язок;

2) у сфері фінансів та податків: 1765-1769 рр. - «Генеральний опис Малоросії», за яким проведено перепис населення, інвентаризацію власності маєтків, усіх міст, містечок, сіл, людей, будівель, худоби, підприємств; запроваджено «рубльовий оклад» (заміна натурального податку на грошовий = 1 р. 02 коп.);

3) у сфері судоустрою та судочинства: ліквідовано систему судів Гетьманщини, запроваджено загальноімперську систему судових органів;

4) у військовій сфері: 1775 р. — ліквідовано Слобідські козацькі полки, перетворено на гусарські; старшина отримала офіцерські звання; козаки стали «військовими обивателями»; 1783 р. - ліквідовано Лівобережні козацькі полки, перетворено на карабінерські (добірний солдат-стрілець, озброєний карабіном); після ліквідації Запорізької Січі частину старшини ув’язнено, частині відповідно до рангу надано російські офіцерські звання; із частини козаків 1788 р. утворено Чорноморське козацьке військо, інших переведено до стану державних селян;

5) у сфері суспільних відносин: 1783 р. - указ Катерини II про заборону селянину переходити від одного поміщика до іншого та про прикріплення селян до місць, де вони проживали під час останньої ревізії 1782 р. (фактично відновлювалось кріпосне право); 1785 р. - за «Жалуваною грамотою дворянству» Катерини II козацьку старшину зрівняно у правах з російським дворянством (процес підтвердження старшиною свого шляхетства тривав до 1831 р.); 1786 р. - проведено секуляризацію монастирських маєтків.

1782 р. — у зв’язку із запровадженням загальноімперського адміністративного й управлінського устрою було ліквідовано Другу Малоросійську колегію.

Ліквідація Запорізької Січі. Передумови: ліквідація небезпеки турецько-татарських нападів у зв’язку з перемогами Російської імперії в російсько-турецьких війнах у 70-ті - 80- ті роки XVIII ст.; централізаторська політика російського уряду; привабливість родючих земель Південної України, придатних для сільськогосподарського виробництва.

Причини: втрата Запорізькою Січчю свого військово-стратегічного значення; невідповідність її демократичного устрою імперському устрою Росії; економічна й господарська конкуренція Запорізької Січі; прагнення російського дворянства розширити свої земельні володіння за рахунок земель Південної України.

Квітень 1775 р. — таємна нарада за участі імператриці Катерини II, розгляд проекту князя Гр. Потьомкіна про ліквідацію Запорізької Січі;

4 червня 1775 р. — російські війська на чолі з генералом П. Текеллі оточили Запорізьку Січ (Підпільненська Січ), старшинська нарада на чолі з кошовим отаманом Петром Калнишевським прийняла рішення скласти зброю добровільно без бою;

5 червня 1775 р. — російські війська захоплюють фортецю, вивозять архів, артилерію, клейноди; руйнують фортечні укріплення;

серпень 1775 р. - видано маніфест Катерини II, у якому вмотивовано причини ліквідації Запорізької Січі: образи козаків Імператорської Величності; зухвала (провокаційна) поведінка козаків щодо турків; надання прихисту злочинцям; незаконне привласнення земель; прагнення створити незалежну республіку.

Наслідки ліквідації Запорізької Січі: переведення частини козаків до стану державних селян, частини до регулярних російських військ; колонізація колишньої території Січі іноземцями; широка роздача земель Південної України російському дворянству.

Історичне значення Запорізької Січі: проіснувавши 219 років, вона стала формою української державності, що забезпечила неперервність процесу державотворення та формування української нації, її національної свідомості.

Доля запорожців: частина козаків у турецько-татарських володіннях утворили в дельті Дунаю Задунайську Січ (1775-1828). У 1785 р. 8 тисяч колишніх запорожців полишили турецькі володіння, на території Банату (територія Сербії) утворили Банатську Січ (1785- 1805);

1787—1791 рр. — під час російсько-турецької війни з колишніх запорожців було сформовано Чорноморське військо вірних козаків (отримало землі між Південним Бугом і Дністром із центром у Слободзеї);

1792 р. — започатковано переселення чорноморських козаків на землі між Кубанню і Доном (Таманський півострів) та формування Кубанського козацького війська.

Тема 11. Українські землі наприкінці XVII – у другій половині XVIII ст.

Правобережна Україна наприкінці XVII — на початку XVIII ст.

Згідно з міждержавними угодами другої половини XVII ст. територія Правобережної України залишалася під владою Речі Посполитої, однак наприкінці XVII ст. польський уряд змінює свою політику щодо цих земель.

Причини відновлення козацького устрою на Правобережжі: 1) на кінець XVII ст. внаслідок воєн, нападів кримських татар та політики «великого згону» землі Правобережжя перетворилися на обезлюднені пустки; 2) необхідність захисту кордонів польських воєводств від турецько-татарських нападів; 3) недопущення поширення влади лівобережного гетьмана.

1685 р. польський король Ян III Собеський надав козакам «прадавні привілеї та вольності», дозволив відновити полково-сотенний устрій. На Правобережжі створено було чотири полки: Богуславський (полковник Самійло Самусь), Корсунський (Захар Іскра), Брацлавський (Андрій Абазин), Фастівський (або Білоцерківський) (Семен Палій) (не лише військові, а й територіально-адміністративні одиниці); сформовано органи самоврядування, козацькі суди.

Унаслідок відновлення «козацьких вольностей» наприкінці XVII - на початку XVIII ст. територія Київщини, Брацлавщини, Східної Волині та Центрального Поділля була фактично незалежною від польської влади.

«Паліївщина»1702—1704 pp. Передумовою до повстання стало укладення Річчю Посполитою у 1699 р. Карловицького мирного договору з Туреччиною (відпала потреба в козацтві) та рішення польського Сейму про ліквідацію козацького стану та устрою.

Причинами повстання були: 1) прагнення польських магнатів повернути собі землі та владу на Правобережжі; 2) намагання козацтва зберегти полково-сотенний устрій та об’єднатися з Лівобережжям.

Приводом до повстання став наказ коронного гетьмана С. Яблоновського гетьману правобережного козацтва Самусю (С. Івановичу) розпустити козацькі полки та захоплення взимку 1702 р. польським військом низки козацьких міст (Немирів, Бар, Вінниця, Брацлав).

Рушійними силами стали: козацтво, українська шляхта, міщани, селянство.

Повстанським рухом було охоплено територію Київщини, Волині, Поділля, частини Галичини.

Повстання розгорталося в кілька етапів: взимку 1702 р. козацька рада у Фастові схвалила рішення про всенародне повстання (1702-1704 pp. — дістало назву «Паліївщина», або «Нова Хмельниччина»).

Навесні 1702 р. розпочалися активні військові дії на Поділлі та Брацлавщині; протягом липня 1702 — січня 1703 pp. повстання охопило Поділля, Київщину, Волинь.

Не маючи достатніх сил для придушення народного виступу, польський король Август II (союзник Московії) звернувся по допомогу до царя Петра І. У березні 1704 р. за його наказомвійська гетьмана І. Мазепи перейшли Дніпро й зайняли Київщину та Волинь.

У результаті вступу російсько-гетьманських сил на Правобережжя С. Палія було заарештовано (через рік його було відправлено до Москви, а звідти до Сибіру), а повстання придушено. Під владою І. Мазепи опинилося Правобережжя, об’єднання якого із Лівобережною Україною тривало від 1704 р. до 1711 р.

Гетьманування Пилипа Орлика.Похід на Правобережжя. Після смерті І. Мазепи (вересень, 1709 р.) 5 квітня 1710 р. на козацькій раді у Бендерах (Молдова) гетьманом було обрано генерального писаря Пилипа Орлика.

Козацька рада затвердила угоду між гетьманом і козацтвом (виступало від імені народу) про взаємні права і обов’язки - «Пакти й Конституції прав і вольностей Війська Запорізького» (пізніше цей документ отримав назви «Конституція Пилипа Орлика» та «Бендерська Конституція»). Складалася «Конституція Пилипа Орлика» зі вступу (преамбули) і 16 статей. Основні положення цього документа зводилися до такого: Гетьманщина проголошувалася незалежною державою («з обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування»); її територія мала окреслюватися відповідно до умов Зборівського договору 1649 р. (Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства); не допускалося утвердження монархічної форми правління; передбачалося запровадження Генерального Суду для розгляду справ провини старшини; гетьман не мав права втручатися у справи суду; державна скарбниця й майно підпорядковувалися генеральному підскарбію, а також полковим підскарбіям (по 2 виборні посади в кожному полку); важливі фінансові справи мали вирішуватися тільки Генеральною радою; гетьман лише затверджував обраних Генеральною радою полковників і сотників; державною релігією оголошувалося православ’я; Київська митрополія мала вийти з підпорядкування московського патріарха.

Історичне значення «Пактів і Конституції прав і вольностей Війська Запорізького»: вперше в європейській суспільно-політичній думці закріплювався поділ повноважень між гілками влади: законодавчої, виконавчої, судової.

П. Орлик здійснив кілька спроб для реалізації своєї мети: об’єднання українських земель в єдину державу.

1) Уклавши союз зі Швецією (10 травня 1710 p.), Кримом (31 січня 1711 p.), та скориставшись війною між Туреччиною та Московською державою, навесні 1711 р. П. Орлик із 16-тисячним запорізьким військом (командував К. Гордієнко) і татарським допоміжним корпусом рушив на Правобережну Україну. Похід спочатку був успішним (війська гетьмана-емігранта дійшли до Білої Церкви), однак зрада татар, пограбування ними населення призвели до невдачі походу.

2) У березні—липні 1711 р. основні сили московського війська (очолював сам Петро І), переслідуючи ворожі сили турків, потрапили в пастку на р. Прут (8-9 липня 1711 р. відбулася вирішальна битва). 12 липня 1711 р. під загрозою повного розгрому та полонення Петро І підписав Прутський мир, за яким московський уряд зобов’язувався передати Туреччині фортецю Азов, зруйнувати свої фортеці - Таганрог, Кам’яний Затон на Дніпрі, Новобогородицьку фортецю в гирлі річки Самари; не втручатися в польські справи, зректися Запоріжжя та Правобережної України. 5 березня 1712 р. за фірманом султана (таємний наказ) на Правобережну Україну й Запорозьку Січ поширювалася влада П. Орлика (місяцем пізніше Туреччина визнала за Московією право на Лівобережжя). Проте через непоступливість Польщі український гетьман не міг поширити свою владу на визнану за ним територію; квітень 1714 р. - Туреччина і Польща уклали договір, за яким Правобережна Україна повернулася під владу останньої. Сподівання П. Орлика на звільнення України виявилися нездійсненними.

3) У 1714 р. П. Орлик із частиною старшини виїхав до Швеції, а в 1720 р. - до Німеччини; з 1727 р. і до кінця життя перебував у володіннях Туреччини. До самої смерті (1742) П. Орлик активно шукав нових шляхів і союзників для боротьби за незалежну Українську державу.

Історичне значення боротьби П. Орлика полягає в тому, що вперше «українське питання» було винесене в центр європейської політики.

Національно-визвольна й антифеодальна боротьба на Правобережжі та Західній Україні.«Коліївщина». XVIII ст. на Правобережжі розгорнувся антифеодальний і національно-визвольний рух - гайдамаччина.

Гайдамаками (від тур. «гайда» - нападати, турбувати, гнати) називали селян-втікачів, які, об’єднавшись у загони нападали, руйнували та грабували шляхетські маєтки.

Причини розгортання гайдамаччини були:1) соціально-економічні: ліквідація козацького устрою та наступ на козацьке землеволодіння, розвиток фільварків та збільшення панщини (зростання магнатського землеволодіння за рахунок селянських наділів); здирства орендарів (брали землю в оренду та намагалися витягти з господарства якомога більшу комерційну вигоду); 2) національно-релігійні: наступ на права православних і уніатів; окатоличення та ополячення, свавілля конфедератів.

Рушійними силами гайдамацького руху стали запорізьке козацтво, селянство, міщанство, православна шляхта, чернецтво православних монастирів.

У своєму розвитку гайдамацький рух пройшов декілька етапів:

1) перша третина XVIII ст. — зародження руху на Волині, стихійність протестів, боротьба проти соціального гноблення, поодинокі напади на панські маєтки (1715 р. - перша документальна згадка про гайдамаків).

2) 30—40-ві роки XVIII ст. — гайдамацький рух набуває організованих форм (у т.ч. завдяки участі запорожців). 1734 р. - перше велике гайдамацьке повстання на чолі з начальником надвірних козаків Любомирським сотником Верланом (військо повстанців мало чіткий поділ на сотні й десятки); приводом до повстання стало введення російських військ для підтримки проросійськи налаштованого польського короля Августа III Саксонського.

Повстання було розгромлено російсько-польськими військами, однак гайдамацький рух не згасав.

3) Середина XVIII ст. - новий вибух гайдамацького руху. 1750 р. - боротьбу очолили К. Вус, О. Письменний. Було захоплено міста Умань, Вінниця, Летичів, Корсунь, Паволоч. Гайдамацький виступ на Правобережжі частково перекинувся на Підляшшя, Галичину, Білорусію. Після наступу регулярних польських військ частина гайдамаків сховалася в Молдові та на Запоріжжі.

4) 60-ті роки XVIII ст. — піднесення гайдамацького руху, кульмінацією стає «Коліївщина» 1768-1769 pp.

«Коліївщина» (назва походить від слів «кіл», «колій») у порівнянні з попередніми виступами мала ширшу соціальну базу, вищий рівень організації та чітко поставлені цілі - національне визволення від польського панування.

 Приводом до повстання стало насильницьке окатоличення православного населення та свавілля Барської конфедерації (військово-політичний союз польської шляхти, створений із метою тиску на короля за його ліберальну політику щодо православ’я).

У ході «Коліївщини» 1768—1769 pp. можна виділити такі періоди:

1) Весна 1768 р. - підготовка повстання, вироблення стратегічних планів. Ідейним натхненником повстання був ігумен Мотронинського монастиря (неподалік Чигирина) Мельхіседек Значко-Яворський. Після широкої пропагандистської акції (посланці ходили не тільки по Правобережжю, але й на Лівобережжя, Запоріжжя) у травні 1768 р. у Холодному Яру (центр збору повстанців неподалік Мотронинського монастиря) сформовано кістяк гайдамацького війська на чолі з колишнім запорожцем Максимом Залізняком.

2) Травень—червень 1768 р. - розгортання повстання: травень 1768 р. - від польської влади звільнено Жаботин, Черкаси, Смілу, Корсунь, Богуслав та ін. міста; червень-липень 1768 р. - повстанці захопили Канів, Ржищів, Фастів, Брусилів; 20-21 (9-10) червня 1768 р. - штурм міста Умані (стало перешкодою у просуванні повстанців далі), перехід полку надвірних козаків на чолі із сотником Іваном Гонтою на бік гайдамаків дозволив здобути місто, перетворити його на резиденцією повстанців. В Умані відбулася Козацька рада, яка проголосила Максима Залізняка гетьманом, а Івана Гонту — полковником. До кінця червня 1768 р. за підтримки місцевого населення повстанці звільнили значну частину Правобережжя, взялися за створення козацьких органів влади, провели ряд соціально-економічних перетворень.

3) Липень 1768 р. - втручання російських військ, придушення повстання. Польський уряд звернувся по допомогу до Росії (також занепокоєна розростанням повстання, можливістю його підтримки на Лівобережжі). За наказом Катерини II російські війська (очолював генерал Кречетников) разом із поляками придушили «Коліївщину». 7 липня 1768 р. полковник донських козаків, запросивши ватажків повстанців на банкет, підступно заарештував М. Залізняка та І. Гонту, а табір повсталих розгромили.

4) Друга половина 1768 р. — травень 1769 р. - виступи поодиноких загонів гайдамаків.

Наслідки «Коліївщини»: значний міжнародний резонанс та послаблення міжнародних позицій Польщі; поглиблення політичної і соціально-економічної кризи Речі Посполитої.

 Історичне значення: сприяла формуванню соціальної свідомості, національної консолідації; розвитку суспільно-політичної думки України.

 Боротьбу гайдамаків та «Коліївщину» відображено в народній творчості, численних літературних творах (Т. Шевченко, поема «Гайдамаки»), творах мистецтва, кінофільмах (І. Кавалерідзе, «Коліївщина», 1931 p.).

На західноукраїнських землях (Галичини, Буковини та Закарпаття) розгорнувся рух опришків (від лат. opressor - «порушник, знищувач»).

Соціальну базу руху складало безземельне і малоземельне селянство, міська біднота.

Ховаючись у горах, після нападів і грабунків поміщицьких маєтків, невеличкі загони опришків були невловимі і діяли протягом тривалого часу.

Вперше згадано про опришків у 1529 р.; у XVII—XVIII ст. рух опришків значно пожвавився, вони контролювали практично всі Карпати; 1700—1737 pp. - діяльність окремих невеликих загонів; 1738—1745 pp. - найбільший розмах руху опришківства на чолі з Олексою Довбушем. Для боротьби із загонами народних месників (частину награбованого опришки роздавали бідним) було зосереджено значні сили, за вбивство ватажка оголошено нагороду. 23 серпня 1745 р. О. Довбуша було смертельно поранено. 1744—1754 pp. - рух опришків очолювали Павло Орфенюк, Василь Баюрак.

Причини поразок селянських рухів: стихійність рухів, локальність території; відсутність чіткого плану дій, перевага регулярних частин.

Інкорпорація Правобережної України та Криму до складу Росії. Передумови інкорпорації (включення, приєднання) Правобережної України до Російської імперії: послаблення Речі Посполитої та поділ її територій між Пруссією, Австрією, Росією.

Причинами поділів Польщі були: політична анархія через боротьбу шляхетських угруповань; втручання в польські справи іноземних держав; війни зі Швецією та Росією, економічне розорення країни (прагнення православного населення звільнитися від польської залежності).

Ініціатором поділу Польщі став прусський імператор Фрідріх II, який залучив до цієї акції Росію та Австрію.

Польську державність було ліквідовано внаслідок трьох поділів Речі Посполитої:

1772 р. — перший поділ: до складу Росії тоді відійшла більша частина Білорусії та Ліфляндії, до Австрії - Східна Галичина (1775 р. Австрія захопила Північну Буковину); до Пруссії - Помор’я (без Гданська);

1793 р. - другий поділ: до Пруссії відійшла значна частина Великопольщі (міста Гданськ, Торунь, Познань); до Російської імперії - Київщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, а також Центральна частина Білорусії; Австрія нічого не отримала;

1795 р. — третій поділ: Пруссія - основна частина Великопольщі з Варшавою; Австрія — Галичина, частина Волині, так звані «малопольські землі» з Краковом і Познанню; Росія — Західна Білорусія та Західна Волинь.

Наслідком поділів стало: ліквідація Польської держави; територіальне розчленування країни (під владою Російської імперії опинилася Правобережна, Лівобережна та Південна Україна; до Австрії відійшли Руське, Белзьке, частина Волинського і Подільського воєводств, Малопольща; до складу Пруссії - Великопольща); поширення протягом 90-х років XVIII ст. на території Правобережної України російських законів, судочинства, устрою.

Інкорпорація Криму до складу Росії. Протягом другої половини XVIII ст. Російська імперія боролася за зміцнення своїх політичних позицій у Північному Причорномор’ї та на Балканах. Головним суперником виступала Османська імперія, внаслідок переможних війн приєднано Крим та землі Південної України до Росії:

1) У результаті російсько-турецької війни 1768-1774 pp. та підписання Кючук-Кайнарджійського миру (1774) до складу Росії увійшли землі в межиріччі Дніпра й Південного Бугу до узбережжя Чорного моря, частина морського узбережжя з фортецями; російські кораблі отримали право вільного проходу через Чорноморські протоки; Крим оголошувався незалежним від Османської імперії (у 1783 р. Росія приєднала його до свого складу).

2) 1787-1791 pp. - нова російсько-турецька війна. Через нестачу військової сили командувач російських військ Г. Потьомкін дозволив козацьким старшинам Антону Головатому, Сидорові Білому і 3. Чепізі сформувати з колишніх запорожців Військо вірних козаків (пізніше названо Чорноморське козацьке військо (1787-1791)). За Ясським мирним договором (1791): до Росії увійшли південноукраїнські землі між р. Південним Бугом та Дністром; Туреччина визнала приєднання Криму до Росії. На території між Південним Бугом і Дністром російський уряд у 1791 р. поселив Чорноморське козацьке військо, однак через прагнення заволодіти цими землями російських вельмож, у 1792 р. козаків переселили на Кубань (започаткувавши Кубанське козацьке військо).

Наслідками інкорпорації Півдня України, Криму стало посилення присутності Росії на Чорноморському узбережжі, ліквідація загрози турецько-татарських нападів і втрата військово-стратегічної доцільності козацтва, масова колонізація Півдня України та Криму росіянами; поширення імперського адміністративно-територіального устрою (створено Катеринославське намісництво, згодом Новоросійську губернію) і соціально-економічних відносин, що склались у Росії (1796 р. - запровадження кріпацтва на Півдні України).

Соціально-економічний розвиток українських земель наприкінці XVII — у другій половині XVIII ст. Населення українських земель в XVII-XVIII ст. поділялося на козацтво, духівництво, шляхту, міщан, селянство. Наприкінці XVIII ст. на українські землі в складі Росії було поширено становий поділ, який існував в Російській імперії (чотири головні «роди людей»): дворянство, духівництво, «міські обивателі», «сільські обивателі».

Початок XVIII ст. характеризувався відновленням панщини; наприкінці століття посилилося закріпачення селян Лівобережної та Слобідської України (царські укази 1783 p., 1796 p.); 1785 p. - козацьку старшину зрівняно з російським дворянством (володіли землею, мали право продавати її разом з населенням, звільнялись від податків, тілесних покарань, мали свій суд).

Основою економіки залишилося сільське господарство, для якого характерним було: використання плуга поряд з сохою та бороною; перехід на багатопільну систему; зростання кількості оброблюваних земель та площ технічних культур (льону, коноплі, тютюну).

У ремеслах цехове виробництво стало більше орієнтуватися на ринок, використовувалася праця найманих працівників. Виникають перші мануфактури (капіталістичні підприємства з поділом праці між найманими працівниками та використанням ручної праці): у Глушкові в 1719 р. - полотняна, Ряшківська суконна, Охтирська тютюнова фабрика, Шосткінський пороховий завод).

Найбільшими містами були Київ (42 тисячі жителів), Ніжин, Охтирка, Харків.

Внутрішня торгівля на Лівобережній та Слобідській Україні зосереджувалася на ярмарках та базарах. Найзначніші з них відбувалися в Ніжині, Ромнах, Харкові, Полтаві.

На Правобережжі в першій половині XVIII ст. існували: королівська (державна), магнатська, шляхетська, церковно-монастирська власність на землю. Наприкінці XVII - на початку XVIII ст. козацьке землеволодіння ліквідували.

До середини XVIII ст. селяни втратили право власності на землю. Селяни поділялися на парових (які користувались наділом), поєдинкових (користувалися половинним наділом), піших (користувалися чвертю наділу), мало- та безземельних (коморники, загородники, халупники - користувалися городами та громадськими пасовищами). Протягом 30-60-х років XVIII ст. на цих землях грошову ренту змінила відробіткова (панщина становила 133 дні на рік) й утвердилася фільварково-панщинна система господарств.

У Закарпатті й Північній Буковині земельна власність належала угорським, німецьким, молдавським феодалам. Середніми та дрібними були українські землевласники.

Сільське господарство українських земель у складі Речі Посполитої у другій половині XVIII ст. набувало товарного характеру: зерно вирощували як товар на ринок; фільварки зберігали промисловий характер.

Цехи поступово занепадали, у другій половині XVIII ст. з’являються мануфактури.

В основному промисловістю та торгівлею в Правобережній та Західній Україні займалися іноземці.

У період Нової Січі (1734—1775) господарське життя козаків ґрунтувалося на промислах, тваринництві, високопродуктивному рільництві.

Запорожці вивозили: мед, хутро, шкіри, рогату худобу, коней; закуповували: сіль, зброю, боєприпаси, тканину.

У 1752 р. російський уряд для встановлення контролю над Запорізькою Січчю створив на її землях військові формування, які водночас були територіально-адміністративними одиницями - округами. Так, з балканських переселенців (сербів, хорватів, чорногорців) сформовано 2 полки, які утворили округ - Нова Сербія (територія Правобережжя між р. Синюха і Дніпро). Аналогічна територіально-адміністративна одиниця - Слов’яносербія - була створена в межиріччі Сіверського Дінця, Бахмутки і Луганки.

У 1764 р. обидва формування скасували, а їхні території приєднали до загальноімперських губерній.

Розвиток культури й освіти. Загальними рисами розвитку культури наприкінці XVII - у другій половині XVIII ст. були: набуття світського характеру; підтримка різних її сфер гетьманською владою і водночас наступ на українську самобутність російського царизму (особливо після ліквідації Гетьманщини та Запорізької Січі) на Лівобережжі та католицизму на Правобережжі; вплив західноєвропейського бароко.

У XVII — першій половині XVIII ст. на правобережних і західноукраїнських землях освіту отримували в братських школах, єзуїтських колегіях (середня освіта), Львівському університеті (відкрився у 1661 р. - вища освіта); на Лівобережжі - у школах при церквах і монастирях, вдома (вчителями були мандрівні дяки і студенти Києво-Могилянської академії), при канцеляріях місцевих адміністративних установ (професійна підготовка), у Січовій школі (діяла з 1754 p.).

Середню освіту у Гетьманщині здобували в Чернігівському (1700), Харківському (1726) і Переяславському (1738) колегіумах.

Києво-Могилянська академія (з 1701 р.) до відкриття Московського університету (1755 р.) була єдиним вищим навчальним закладом у Російській імперії.

3 1786 р. на Лівобережжі та Слобожанщині за загальноімперською освітньою реформою впроваджувалися чотирикласні головні народні училища для дворянства (Київ, Чернігів, Новгород-Сіверський, Харків, Катеринослав) та двокласні малі народні училища для міщан (повітові міста).

Центр української науки, передусім філософської, зосереджувався в Києво-Могилянській академії (вчені І. Гізель, С. Яворський, Ф. Прокопович, Г. Кониський).

Відомим вітчизняним математиком був Іван Фальковський.

Особливе місце в філософській науці другої половини XVIII ст. посідає син козака з Полтавщини Григорій Сковорода (1722-1794) - просвітитель-гуманіст, поет і музикант, який закінчив Києво-Могилянську академію, подорожував, вчителював, працював викладачем Переяславського колегіуму, був мандрівним філософом. До його наукової і творчої спадщини належать збірник поезій «Сад божественних пісень», книжка байок «Байки харківські». Основу філософії Г. Сковороди складали такі принципи: самопізнання та самовдосконалення, досягнення щастя як мети життя людини; ідея «сродної праці» (людина має займатися в житті тим, до чого вона має хист і здібності). Девіз життя філософа: «Світ ловив мене, але не спіймав».

Відомими вченими-природознавцями та медиками другої половини XVIII ст. були: Н. Амбодик, П. Погребецький.

У XVIII ст. в українських землях продовжувало розвиватися книгодрукування, впроваджувався «гражданський» шрифт (1746 р. - у Єлисаветграді створено першу на Лівобережжі друкарню з «гражданським» шрифтом). У Львові стали видавати перший український часопис «Львівська газета» (французькою мовою).

На початку XVIII ст. створюються козацькі літописи Самовидця (1702 p., події - від 1648 р. до 1702 p.), Григорія Граб’янки (1710 p., автор - гадяцький полковник, мова - церковнослов’янська, події - від найдавніших часів до 1709 р.) та Самійла Величка (1720 p., автор - канцелярист, події - 1646-1660 pp. та 1660-1700 pp.); історичні хроніки та проза: «Хроніка з літописців стародавніх» (1672-1673)Феодосія Софоновича;«Синопсис» (1674) Пантелеймона Кохановського - перший підручник з історії.

У другій половині XVII-XVIII ст. подальшого розвитку набула література з її розмаїттям жанрів і тематики: 1) лірична поезія; 2) історичні поеми: С. Дівович «Розмова Великоросії з Малоросією» (відстоювалися автономні права Гетьманщини); відомими письменниками були І. Гізель, Л. Баранович, С. Яворський, Д. Туптало. Тон літературному життю задавав Ф. Прокопович.

Подальшого розвитку набувають жанри інтермедії і вертепної драми, соціально-політичної сатири.

Музичне мистецтво кінця XVII ст. - XVIII ст. представляли композитори та диригенти М. Дилецький (ридатний теоретик партесного (багатоголосного хорового) співу, автор першої музично-теоретичної праці «Граматика музиканта»), М. Березовський (автор шедеврів української церковної музики, написав в Італії першу українську оперу «Демофонт»), А. Ведель (диригент, «український Моцарт», написав більше 30 хорових концертів), Д. Бортнянський (реформатор церковного співу, композитор, написав понад 100 творів церковної музики); музиканти-кобзарі та співаки із Запорізької Січі.

Велике значення в історії української музики мала сольна пісня з інструментальним супроводом - Г. Сковорода («Стоїть явір над водою», «Ах поля, поля зелені» та ін.), С. Климовський («їхав козак за Дунай»), С. Петренко («Дивлюсь я на небо»).

Наприкінці XVII ст. відбувається становлення професійної української музики, розвитку якої сприяла відкрита 1729 р. у Глухові перша спеціальна музична школа.

Архітектурний стиль бароко, або, як його ще називали, козацьке бароко, досяг найвищого розвитку в другій половині XVII — на початку XVIII ст. і представлений такими пам’ятками: Миколаївський собор у Ніжині (1658), Троїцька соборна церква Густинського монастиря (1672-1676), Троїцька надбрамна церква Києво-Печерської лаври (кінець XVII - поч. XVIII ст.), церква Св. Катерини в Чернігові (1716), Преображенська церква у Великих Сорочинцях (1732). Для архітектури й містобудування характерними були бастіонні типи укріплень і мурів. Серед споруд світського призначення добу бароко представляє будинок полкової канцелярії в Чернігові (кінець XVII ст.).

На правобережних і західноукраїнських землях в цей час розвивається дерев’яна архітектура, активно поширюється церковна архітектура латинського зразка.

У XVIII ст. багато архітекторів здобували фахову освіту в зарубіжних, московських та петербурзьких навчальних закладах. Крім українських архітекторів, найвидатнішими з яких були І. Григорович-Барський (1713-1785) і С. Ковнір (1695-1786), великий внесок у розвиток української архітектури зробили зодчі І. Мічурін, Й. Шедель, Б. Растреллі, А. Квасов, П. Неєлов, Ж. Деламонт та ін. У другій половині XVIII ст. бароко поступається місцем легкому та елегантному рококо.

Архітектурними пам’ятками другої половини XVIII ст. є Троїцька соборна церквав Самарській слободі (Новомосковськ, архітектор - Я. Погребняк), Андріївська церква в Києві (Б. Растреллі), собор Різдва Богородиці в Козельці (А. Квасов), Покровська церква в Києві (І. Григорович-Барський), собор Св. Юра у Львові (1774 p., Б. Меретин), Успенська соборна церква Почаївської лаври та ін.

Із середини XVIII ст. з’являються будівлі з елементами класицизму (стримані та чіткі архітектурні форми): палац Петра Рум’янцева в Качанівці на Чернігівщині; палац Кирила Розумовського в Батурині.

В образотворчому мистецтві розвивалися гравюра на металі (О. та Л. Тарасевичі, І. Щирський), портретна гравюра, портретний живопис (портрети козацької старшини, заможних козачок - В. Реклінський, Й. Іванович, І. Паєвський) та релігійне малярство (Іван Руткович, Йов Кондзелевич). Популярним сюжетом народного малярства є зображення козака Мамая.

Пам’ятками іконопису другої половини XVII - першої половини XVIII ст. є ікона Спаса із церкви Різдва Богородиці в Камені-Каширському на Волині, ікона Єлецької Богородиці з Успенської соборної церкви Єлецького монастиря на Чернігівщині, ікона Покрову Богородиці із зображенням Богдана Хмельницького, ікона Розп’яття з портретом лубенського полковника Леонтія Свічки. Ікона другої половини XVIII ст. — ікона Моління з Вознесенської церкви в Березні (бл. 1762 p.).

Найвидатнішими скульпторами були С. Шалманов (скульптури в Мгарському монастирі, церкві Св. Покрови в Ромнах), Й. Пінзель («Святий Юрій Змієборець» фасад собору Св. Юра у Львові). У Закарпатті працював майстер дерев’яної скульптури І. Равич.

Тема 12. Українські землі наприкінці XVIII - у XIX ст.: регіональний поділ, адміністративно-територіальний устрій особливості соціально-економічного розвитку, соціальні рухи та виступи.

Адміністративно-територіальний устрій та регіональний поділ українських земель. Наприкінці XVIII ст. 85 % українських земель опинились у складі Російської імперії, на них було поширено загальноімперський адміністративно-територіальний устрій:

Слобідська Украіна (Харківська, частини Сумської, Донецької, Луганської областей сучасної України та Воронезька, Курська, Білгородська області сучасної Росії): 1765 р. - ліквідовано полково-сотенний устрій, утворено Слобідсько-Українську губернію; 1780 р. - перетворено у Харківське намісництво, а з 1796 р. - у Слобідсько-Українську губернію (з 1835 р. — Харківська);

Лівобережна Україна (Гетьманщина): 1781—1782 pp. — ліквідовано полково-сотенний устрій, утворено намісництва (Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське); 1796 р. - намісництва ліквідовано, а із Чернігівського та Новгород-Сіверського утворено Малоросійську губернію, яку 1802 р. поділено на Чернігівську та Полтавську губернії.

1835 р. — Чернігівську, Полтавську, Харківську губернії - об’єднано в Малоросійське генерал-губернаторство із центром у м. Харкові;

Правобережна Україна: 1797 р. - утворено Київську, Волинську, Подільську губернії.

1802 р. - Київську, Волинську, Подільську губернії об’єднано в Київське генерал-губернаторство із центром у м. Києві;

Південна Україна:1764 р. — утворено Катеринославське намісництво, яке 1797 р. — перетворено в Новоросійську губернію, яку 1802 р. — поділено на Миколаївську (з 1805 р. — Херсонська), Катеринославську та Таврійську губернії.

1822 р. - Катеринославську, Херсонську, Таврійську губернії, Бессарабську область (з 1873 р. — губернія,) об’єднано в Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство з центром у м. Одесі.

Наприкінці XVIII ст. у результаті переселення українців на Північний Кавказ формується новий історичний регіон - Кубанська Україна.

Отже, на українських землях у складі Російської імперії було утворено три генерал-губернаторства, очолені призначуваними царем генерал-губернаторами (мали військову і цивільну владу); поділялись на 9 губерній, які очолювали призначені царем губернатори; губернії поділялись на повіти на чолі з капітан-справниками. 1837 р. - повіти поділено на стани, очолювані поліцейськими приставами.

Наприкінці XVIII ст. 15 % західноукраїнських земель увійшли до складу Австрійської імперії (імперії Габсбургів):

Східна Галичина (Руське воєводство) та Західна Галичина (Малопольща) - склали адміністративно-територіальне утворення - Королівство Галіції і Лодомерії із центром у м. Львові; поділялось на округи (дистрикти). Вся повнота влади належала призначеному імператором губернатору, якому підпорядковувалися в округах старости, які опиралися на посесорів (управителів) або мандаторів (наглядачів) у селах;

Північна Буковина - до 1848 р. входила до Королівства Галіції і Лодомерії, з 1848 р. Північна і Південна Буковина — склали Королівство Буковинаіз центром у м. Чернівці.

Закарпаття - територіально належало Угорському королівству (поділено на комітати (жупи)).

На середину XIX ст. населення України нараховувало 11,7 млн осіб (3,5 млн осіб під владою Австрійської та 8,2 млн осіб під владою Російської імперій). За становою ознакою воно поділялось на дворянство, духовенство, купецтво, міщанство, селянство. На Лівобережжі переважали дрібнопомісні дворяни-землевласники; селянство складалося з посполитих та козаків (останні становили третину населення і проживали на своїх хуторах у статусі державних селян, що були зобов’язані сплачувати четверту частину прибутків до державної скарбниці; на Правобережній Україні - польські магнати і шляхта, духовенство (римо-католицьке та православне), купецтво, міщани, селяни-кріпаки (українці та поляки); основу населення Південної України (Новоросії) складали селяни, відставні солдати. У Галичині правлячою соціальною верствою була польська шляхта, на Буковині - румунські бояри, на Закарпатті - угорські пани. Поляки, угорці, румуни проживали переважно в містах, де складали основну частину місцевих ремісників, купців, службовців. Українці у всіх трьох частинах становили здебільшого селянство з малочисельною верствою духовної та світської інтелігенції.

Соціально-економічний розвиток України в першій половині XIX ст. Промисловий переворот та зародження ринкової економіки. Розвиток промисловості в Україні першої половини XIX ст. проходив в умовах промислового перевороту, що розпочався в Наддніпрянській Україні в 30-х роках XIX ст. і мав наслідком утвердження фабрично-заводського виробництва у металообробній, текстильній, тютюновій, склодувній, паперовій та інших галузях.

Промисловий розвиток в Наддніпрянській Україні характеризувався:1) кількісним зростанням підприємств; 2) зростанням цукрової промисловості (перший цукровий завод було засновано в 1824 р. в с. Трощин Канівського повіту Київської губернії польським магнатом Понятовським), суконної промисловості (основою її розвитку стало поширене в Криму тонкорунне вівчарство), військової промисловості (найбільші підприємства: «Арсенал» у м. Києві, пороховий завод у Чернігівській губернії, Луганський чавуноливарний завод, канатний завод та корабельня в Миколаєві), машинобудівної промисловості; подальшим зростанням доменного виробництва; 3) початком геологічних досліджень і формуванням Донецько-Криворізького промислового регіону (у 1830-х — на поч. 1840-х років XIX ст. в Україні працювали дві геологічні експедиції: французька на чолі з професором Ле-Пле, британська, очолювана Мерчісоном, які виявили великі поклади високоякісного кам’яного вугілля на Донецькому кряжі, що своїми розмірами дорівнював усім тогочасним покладам вугілля Західної Європи).

Особливістю розвитку промисловості в Наддніпрянській Україні в першій половині XIX ст. було те, що основна кількість капіталістичних підприємств розташовувалась у сільській місцевості, лише в Південній Україні промислові підприємства були розташовані тільки в містах. Власниками промислових підприємств в основному були росіяни.

На західноукраїнських землях промисловий розвиток наприкінці XVIII ст. - у першій половині XIX ст. відзначений: 1) розвитком традиційних галузей промисловості у Східній Галичині (текстильна, шкіряна, соляна, залізорудна, тютюнова, лісова); 2) початком розвитку цукроваріння (перша цукроварня з’являється у 1823 р. у Пужниках біля м. Станіслава); 3) початком видобутку нафти (використовувалася як колісна мазь для освітлення, а промислового значення не набула); 4) негативним впливом промислового перевороту в чеських та німецьких провінціях Австрійської імперії, внаслідок чого продукція місцевих мануфактур та ремесла була неконкурентоспроможною.

Особливості розвитку промисловості на західноукраїнських землях визначалися політикою австрійського уряду, який не створював умов для розвитку місцевої промисловості, що значно уповільнювало темпи їхнього розвитку та впливало на соціальну структуру населення (великих міст було небагато: Львів, Броди, Тернопіль, Чернівці, Дрогобич, Ужгород, Мукачеве).

Протягом першої половини XIX ст. розвиток сільського господарства українських губерній у складі Росії характеризувався: 1) пануванням феодально-кріпосної системи господарства, у якій домінуюче становище належало поміщицькому землеволодінню (на Правобережжі, Півдні України панували величезні латифундії, а в Лівобережній Україні та на Слобожанщині - дрібні маєтки); 2) поширенням оренди маєтків та зростанням частки збанкрутілих поміщицьких господарств; 3) урізанням поміщиками селянських наділів, обезземеленням та пролетаризацією селян; 4) запровадженням нової техніки.

Основними групами селян у першій половині XIX ст. були: державні, поміщицькі, монастирські, а формами експлуатації - відробіткова, грошова і натуральна рента. Селяни також сплачували натуральний і грошовий оброки.

Основою сільськогосподарського виробництва продовжувало залишатись виробництво зерна на продаж (за обсягом посівів у Наддніпрянській Україні перше місце посідала пшениця, потім - жито, овес, ячмінь). Воно забезпечувалось в основному традиційною технікою (плугом, ралом, сохою, серпом та косою), хоча з 30-х років XIX ст. починають впроваджуватись фабричні знаряддя обробітку землі (сіялки, віялки, жатки, кінні молотарки). Урожайність була низькою, зростання виробництва зерна йшло за рахунок освоєння цілинних земель, розширення посівних площ на Півдні України.

У цей період високого рівня в Наддніпрянській Україні досягло вирощування технічних культур: льону, коноплі, тютюну, хмелю, цукрового буряку. Поступово складається сільськогосподарська спеціалізація районів: Полтавська та Чернігівська губернії спеціалізувались на вирощуванні конопель; Катеринославська, Херсонська - льону, Правобережна та Лівобережна Україна - вирощуванні цукрових буряків. Розвивалось товарне тваринництво (влаштовувались кінні заводи, розвивалось вівчарство).

Характерними рисами розвитку сільського господарства західноукраїнських земель першої половини XIX ст. були: відновлення панщини, зростання селянських повинностей, процес привласнення польською шляхтою селянських наділів, поглиблення майнового розшарування селянства. Основою сільськогосподарського виробництва залишалось вирощування вівса і ячменю. Важливе значення мали і технічні культури: льон, коноплі, тютюн, хміль, цукровий буряк; найважливішою культурою стає картопля, як продукт харчування, так і сировина для горілчаних підприємств, фураж для худоби. Під впливом агротехнічного перевороту важливою кормовою культурою стає конюшина.

Трипілля поступово замінялося п’яти-шестипільними сівозмінами з повного ліквідацією парових полів.

Розвивалось тваринництво: розводили корів швейцарської, тірольської, штирської, молдавської порід (у тому числі для продажу).

Отже, сільське господарство України першої половини XIX ст. розвивалось екстенсивним шляхом і відзначалось занепадом феодально-кріпосницької системи господарювання і наростанням її кризового стану.

Зростання міст, промислового виробництва, поглиблення поділу праці сприяло подальшому розвитку торгівлі, яка характеризувалась розширенням внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Провідною формою торгівлі залишались ярмарки (з 4 тисяч в Російській імперії у Наддніпрянській Україні - відбувалась половина; найбільші в Києві (Контрактовий), у Харкові (Хрещенський, Успенський, Покровський), у Єлисаветграді (Георгіївський), у Катеринославі (Петропавлівський); проводилися спеціалізовані ярмарки у Львові, Станіславі, Чернівцях). Значну роль відігравали контрактові ярмарки.

Важливу роль у розвитку торгівлі відігравало чумакування (поява пов’язана з розвитком соляного промислу в Криму, на Перекопі, в Одесі). 75 % хліба транспортували чумаки. Розвивався водний транспорт: 1823 р. на Дніпрі з’явився перший пароплав; 1838 р. - створено Дніпровську судноплавну компанію. Основні морські порти в Україні були в Одесі, Бердянську, Маріуполі.

Соціальна боротьба в Україні першої половини XIX ст. пов’язана з кризою феодально-кріпосницької системи господарювання і знайшла свій вияв у таких формах протесту: подання скарг, поширення чуток про звільнення з кріпацтва, втечі від поміщика, відмова виконувати панщину, підпали маєтків, фабрик, страйки, повстання. Найбільші з них: селянські виступи на Київщині (1803), «костянтинівська легенда» (1825), пов’язана з поширенням чуток під впливом повстання декабристів про бажання цісаревича Костянтина дарувати селянам волю; повстання військових поселенців у Чугуєві (1819); повстанський рух під проводом У. Кармалюка (1813-1835); селянські виступи на Правобережній Україні в 1847-1848 pp. у зв’язку з непослідовним проведенням інвентарної реформи (передбачала 3 дні панщини, обмеження прав поміщика щодо особистих прав селян); «Київська козаччина» (1855), рух, пов’язаний із чутками у зв’язку з Кримською війною про звільнення з кріпацтва селян, що вступлять до козацького ополчення; селянський рух «похід у Таврію за волею» (1856), пов’язаний з легендою про звільнення від кріпацтва при переселенні на Південь України. У Наддніпрянській Україні 1805 р. відбувся перший робітничий страйк: виступ робітників друкарні Києво-Печерської лаври.

На Західній Україні значного резонансу набули: «холерні бунти» 1831 р. у Закарпатті; селянський рух на Буковині, очолюваний Лук’яном Кобилицею у 1843—1844 pp.; у Прикарпатті - рух опришків.

Соціально-економічний розвиток українських земель у другій половині XIX ст.

Модернізація та індустріалізація економіки України другої половини XIX ст. Промисловий розвиток українських земель у складі Росії у другій половині XIX ст. проходив під впливом «доби великих реформ» 60-80-х років XIX ст. і характеризувався:1) завершенням промислового перевороту (70—80-ті роки XIX ст.); 2) зростанням ролі державного регулювання; 3) побудовою мережі залізниць (першу залізницю довжиною близько 200 км збудовано в 1865 р. від м. Одеси до м. Балти); 4) прискореними темпами розвитку Півдня України у зв’язку з відкриттям і розробкою родовищ кам’яного вугілля, залізної та марганцевої руд (у 1866 р. Олександр Поль на берегах річки Саксагань у місцевості Дубова Балка, на околиці містечка Кривий Ріг, відкрив значні поклади залізної руди; 1881 р. засновує у Парижі «акціонерне товариство залізних руд Кривого Рогу»); 5) зростанням ролі іноземного капіталу (російського, французького, бельгійського, британського, німецького); 6) формуванням промислової спеціалізації регіонів імперії (центром вугільної промисловості став Донецький басейн, залізорудної - Кривий Ріг, марганцевої - Нікопольський басейн, металургійної - Донбас (1872 р. Дж. Юз збудував першу домну, що поклало початок будівництву великого металургійного заводу на березі річки Кальміус - м. Юзівка (суч. Донецьк)) і Придніпров’я (Київ, Херсон, Одеса), цукрової - Правобережжя, частково - Лівобережжя); 7) посиленим розвитком машинобудування (у Харкові та Луганську випускали паровози, а в Нижньодніпровську - вагони, у Катеринославі - труби, у Києві «Товариство Гретера і Криванека» - устаткування для цукрової, винокурної, лісопильної та інших галузей); 8) перетворенням цукроваріння у найбільш розвинуту галузь (український цукор становив 88 % загальноросійського виробництва); 9) подальшим розвитком морського торгового флоту та його головного центру м. Одеси (на відміну від м. Києва, де домінувало російське купецтво, у м. Одеса торгівельна монополія належала євреям).

Новим явищем у розвитку промисловості українських земель у складі Росії стає процес концентрації виробництва та банківського капіталу, формування фінансового капіталу (наприкінці XIX ст. російські та іноземні банки контролювали 50 % капіталів металургійної і 60 % вугільної промислових галузей), поява перших монополій («Союз рейкових фабрикантів» (1882), «Союз мостобудівних заводів» (1884), «Союз фабрикантів рейкових скріплень» (1884)).

Промисловий переворот, індустріалізація та модернізація промисловості, процес урбанізації спричинили зміни в соціальній структурі населення Наддніпрянської України: зростає населення міст (темпи зростання частки українців серед міського населення були невеликі), скорочується сільське населення, посилюється міграція із центральних губерній Росії.

Промисловість західноукраїнських земель у другій половині XIX ст. розвивалася набагато повільніше порівняно з Наддніпрянською Україною. Гальмували її економічне піднесення: 1) значні пережитки феодально-кріпосницьких відносин, колоніальна політика центральної влади (відсутність податкових пільг); 2) панування іноземного капіталу; 3) імпорт фабрично-заводських виробів із центральних регіонів імперії. 1870-1980 pp. стали періодом становлення тут фабрично-заводської промисловості. Однак 94 % промислових підприємств залишались дрібними (до 5 працюючих) та маломеханізованими (кожен сьомий працівник краю трудився на таких підприємствах). Це були здебільшого ремісничі майстерні, водяні млини й лісопильні, підприємства легкої промисловості.

Новітніми галузями, пов’язаними з промисловим переворотом, були: нафтодобувна галузь та видобування бурого вугілля. Найбільше нафти давали райони Борислава і Дрогобича. Але тільки одна третина її перероблялась на місці. Більшу частину непереробленої сировини вивозили до Австрії, що негативно впливало на розвиток економіки краю. У 1860-1870 pp. західноукраїнські землі одержали залізничне сполучення (залізниця сполучила спочатку Краків—Перемишль—Львів, а згодом Чернівці та Стрий, потім вона з’єднала Львів з українськими землями, що входили до складу Росії). Видобування солі традиційно залишалось державною монополією (Західна Україна давала 64 % видобутку солі в Австро-Угорщині).

Промисловість Західної України не могла витримати конкуренції дешевих товарів західних провінцій Австрії і тому не мала стимулів для прискореного поступу, розвивалась однобоко у напрямку розширення видобутку сировини і первинної її переробки, а не виробництва готової продукції.

У пореформену добу, долаючи залишки кріпосництва, у сільському господарстві Наддніпрянської України утверджується капіталістичний спосіб виробництва. Швидкими темпами йде процес скорочення поміщицьких латифундій, їхнє розорення, продаж купцям, селянам, духівництву та міщанам; посилюється процес розшарування селянства (селянські господарства пореформеної доби розподіляються на заможні (15-20 %), середняцькі (ЗО %) і бідняцькі (50 %)).

3 9 українських губерній Росії капіталістична система господарювання («американська») переважала в шести - Катеринославській, Таврійській, Херсонській, Київській, Подільській, Волинській; змішана (поєднання «американського та прусського шляхів») - у двох - Полтавській, Харківській; відробіткова («прусський шлях розвитку») - лише в Чернігівській.

Сільськогосподарське виробництво у Наддніпрянській Україні другої половини XIX ст. зберігало за собою роль «європейської житниці». Зростало вирощування технічних культур: льону, соняшнику, картоплі. Проте важливою товарною культурою в Наддніпрянській Україні стає цукровий буряк - основна сировина для виробництва цукру.

Наприкінці XIX ст. поступово в Україні сформувались спеціалізовані сільськогосподарські райони: Південь України став головним регіоном виробництва товарного зерна; Правобережна Україна спеціалізувалась на виробництві цукру та пшениці; Лівобережна - зерна, тютюну, частково цукру.

Ще одним наслідком капіталізації сільського господарства стало аграрне перенаселення. Основна маса селян вирушала на заробітки у степову зону України, Бессарабію, на Дон, Кубань, Нижнє Поволжя, до Сибіру та Далекого Сходу.

Отже, прискорені темпи розвитку сільського господарства в українських губерніях Росії гальмувалися наявністю феодальних пережитків (великого поміщицького землеволодіння, боргів за викупні платежі, селянської громади з її круговою порукою).

Розвиток капіталістичних відносин у сільському господарстві Західної України почався з аграрної реформи 1848 p., однак 2/5 земель продовжувало перебувати в поміщицькій власності. Але в цей період посилюється розпродаж поміщицьких земель, зростає використання вільнонайманої праці. Характерними рисами селянських господарств у цей період були малоземелля, черезсмужжя, обтяженість викупними платежами, податками і повинностями. Розвиткові селянської земельної власності сприяв закон 1868 p., згідно з яким селяни мали право вільно розпоряджатися наділами, продавати, ділити їх поміж спадкоємцями. Земля стала товаром, ціна на котрий постійно зростала. Складається спеціалізація регіонів: гірські - тваринництво та м’ясне виробництво; рівнинні - зерновиробництво, виноградарство, садівництво). З 70-х років XIX ст. розгортається процес еміграції (переважно до Канади і США).

Отже, аграрний сектор економіки західноукраїнських земель продовжував залишатися сировинно-продовольчим придатком економіки Австрійської монархії, темпи економічного зростання якого були надто повільні.

У пореформений період основною формою торгівлі залишались ярмарки та базари. З’являється гуртова (оптова) торгівля. Поширюється крамнична (магазинна) торгівля. В останні десятиріччя XIX ст. у Західній Україні відбувається процес мирного проникнення українців у торгівельну сферу (тримали монополію євреї) та починає розвиватись постачально-збутова кооперація (у Львові в 1883 р.Василь Нагірний заснував споживчий кооператив «Народна торгівля»).

Капіталістична модернізація та індустріалізація посилила процеси урбанізації (кількість українців у містах Західної України не перевищувала 5 %). Міста модернізуються: з’являється електричне освітлення, системи водопостачання, каналізаційні мережі. Міняється система забудови міста: виникають квартали для заможних верств і робітничі квартали (у Києві - «Шулявка», в Одесі - «Молдаванка»).

Соціальна боротьба в Україні другої половини XIX ст. пов’язана:1) з непослідовністю аграрної реформи в Росії: з нерівномірним та нерівноправним розмежуванням угідь (1870- ті), боротьбою проти кабальних власницьких записів (1860-1870); 2) з наростанням страйкового руху робітників (протягом двох пореформених десятиліть відбулося в металургійній та машинобудівній галузях 11 страйків; у харчовій - 25; у гірничій - 4; на залізницях - 27); 3) зі зростанням студентського руху (1871 р. - виступ студентів Новоросійського університету проти грубого поводження; 1876 р. - «цвєтковська справа» у Київському університеті; 1880 р. - виступи в університетах проти нових статутів, що значно обмежували особисті права студентів).

У Західній Україні також наростав страйковий рух робітників (1893 р. - страйк 7 тисяч будівельників Львова), продовжувалися виступи селян (протести проти комасації (силове зведення селянських господарств в один масив); за перерозподіл поміщицьких земель; за скасування пропінації; проти шляхових повинностей, передвиборчі віча за надання рівних громадянських і політичних прав і свобод («вічевий рух» розпочався 1891 р. у Коломиї), тощо.

Тема 13. Українські землі наприкінці XVIII – у першій половині XIX ст.

Українські землі в міжнародних відносинах першої половини XIX ст.

Російсько-турецька війна (1806—1812): з українського населення формувалось «народне ополчення»; на потреби армії реквізовувались вози, коні, воли, залучалися погоничі. Участь у війні взяло Військо Запорозьке Задунайське (на боці Османської імперії) та Чорноморське козацьке військо.

За умовами Бухарестського мирного договору (1812) до Росії відійшла Бессарабія з фортецями Хотин, Бендери, Аккерман, Кілія та Ізмаїл. Кордон Росії з Туреччиною встановлювався по річці Прут до місця її впадання в Дунай.

Російсько-турецька війна (1828-1829): кошовий отаман Йосип Гладкий з частиною задунайських козаків перейшов на бік росіян і допоміг російській армії непомітно від турків переправитися через Дунай. Козаків-задунайців у 1832 р. було організовано в Азовське козацьке військо (проіснувало до 1865 p., переселено на Кубань).

За умовами Андріанопольського мирного договору (1829): приєднано нові території Чорноморського узбережжя, відкрито для торгівлі протоки Дарданелли та ін.

Російсько-французька війна 1812—1814 pp.: надання рекрутів, організація козацьких полків, забезпечення російського війська фуражем, кіньми, продуктами харчування; українці у складі російських полків взяли участь у битвах за Могильов (Білорусь), у взятті фортеці Замостя (Польща), у Бородинській битві, у «битві народів» під Лейпцігом, у здобутті Парижа, у битві під Ватерлоо.

Українські землі в міжнародних відносинах другої половини XIX ст. Українські землі знову опинилися в епіцентрі європейської політики в роки Кримської війни (1853—1856): через Катеринославську, Херсонську, Таврійську губернії безперервно просувалися військові команди, транспорти зі зброєю, боєприпасами, іншим спорядженням; у Херсоні, Мелітополі, Бердянську були розташовані госпіталі й лазарети; поміщицькі й селянські господарства стали джерелом поповнення людських ресурсів російської армії, постачання продовольства, фуражу, провіанту, селян зобов’язували утримувати армійські підрозділи на постої, організовувати їхнє транспортне (підводи) забезпечення, віддавати худобу для військових потреб тощо. Сформовані в українських губерніях Чернігівський, Полтавський, Кременчуцький, Житомирський, Подільський, Волинський полки взяли участь у героїчній обороні Севастополя. У ній відзначилися українські солдати та матроси: Ф. Заїка, І. Демченко, Г. Шевченко. Мужністю, героїзмом, виявленим під час оборони Севастополя, уславився матрос-розвідник Петро Кішка, якому вдячні нащадки спорудили в Севастополі пам’ятник.

«Українське питання» знову постало в роки Кримської війни (1853-1856) і було пов’язане з «козацьким проектом» польського шляхтича М. Чайковського (1804-1886), представника правобережних поляків-українофілів, які намагалися поєднати ідею відновлення Речі Посполитої в її історичних кордонах зі створенням автономної Української держави в її складі. М. Чайковський бачив себе гетьманом, а відновлення Гетьманщини під турецьким протекторатом прагнув здійснити піднявши в Україні національно-визвольне повстання проти Росії за допомогою донських, кубанських козаків і нащадків задунайських козаків, що жили в Добруджі.

Спалах національно-визвольної боротьби південних слов’ян в умовах російсько-турецької війни 1877-1878 pp. знайшов підтримку в широких колах громадськості Наддніпрянської України (формувалися слов’янські комітети зі збору коштів, одягу, продуктів; добровольці відправлялись у діючу армію); українці відзначились у боях під Плевеном, на легендарній Шипці (під час штурму в трьох піхотних полках загинуло 63 українці), під Свиштовом, Старою Загорою та ін. боях. У частково опублікованих списках тих, хто віддав життя за свободу Болгарії, значиться 618 вихідців з Харківщини, 1000 - з Полтавщини, 223 - з Херсонщини і десятки тисяч інших солдатів з усіх українських губерній.

Суспільно-політичні рухи в Україні в першій половині XIX ст.

Суспільно-політичні рухи в Україні під час російсько-французької війни 1812—1814 pp. Українські землі були також втягнуті в російсько-французьку війну 1812—1814 pp. За планами Бонапарта частина українських земель повинна була передаватись його союзникам у війні з Росією: польському королю - Правобережна Україна; австрійському імператору - Волинь, турецькому султанові - Північне Причорномор’я та Крим. На інших українських землях передбачалося створити кілька військово-адміністративних утворень - «наполеонід», які б перебували під протекцією імператорської Франції і управлялися призначеними маршалами та генералами.

Наполеонівське вторгнення в Росію справило неоднозначне враження на інтелектуальну еліту в Україні, яка розкололася на два табори:радикалів-автономістів та консерваторів-автономістів. Українські радикали-автономістисподівались, що перемога Наполеона над Росією створить умови для повернення Гетьманщині прав і свобод, що запровадження нового революційного законодавства («Кодексу Наполеона») забезпечить відродження автономії на зразок Іллірійських провінцій на Балканах, створених Бонапартом на словенських та хорватських землях. Полтавські дворяни Мочульський (Мочуговський) та В. Капніст прилюдно виголошували вітання «за здоров’я Наполеона» та «за республіку»; волинський дідич Чайковський організовував «козацьке рушення на допомогу Наполеону», подільський дідич Марлецький у своєму маєтку проголосив «республіки» з дотриманням свобод і прав людини на основі вчення французького просвітителя, філософа Ж.-Ж. Руссо.

До табору консерваторів-автономістів належали представники козацької старшини, їх лякала революційна Франція. І тому всі свої сподівання вони покладали на російського самодержця, вважаючи, що, підтримавши Росію у війні, зможуть домогтися від царя відновлення автономних прав Гетьманщини. Ці представники української еліти активно стали допомагати російському урядові в організації відсічі наполеонівській агресії: давали рекрутів, забезпечували війська фуражем, кіньми, продуктами харчування, організацією козацьких полків (в останньому своєю активністю відзначився полтавський дворянин І. Котляревський).

Проте ні планам автономістів-радикалів, ні планам автономістів-консерваторів збутися не судилося.

Масони. Політичний режим самодержавства та пануюча кріпосницька система, поширення ідей Просвітництва та Великої французької революції кінця XVIII ст., їхні втілення в суспільно-політичному устрої країн Західної Європи, настрої інтелектуальної еліти після закордонних походів російської армії у 1813-1814 pp., суперечності між самодержавством та інтелектуальною елітою стали причинами появи різних опозиційних товариств як в Російській імперії в цілому, так і в Україні зокрема.

Опозиційні настрої прогресивно настроєного дворянства виявилися в організації масонських лож (з’являються з середини XVIII ст.), які ставили за мету об’єднати всі народи світу в «розумне суспільство, кожний член якого робить свій внесок, щоб воно було корисним і приємним для всіх».

Перша масонська ложа була заснована польськими шляхтичами у Вишневці на Волині в 1742 p., а друга - в 1758 р. у Львові. В українських землях у складі Росії осередками масонів були: Київ, де в 1784 p., було засновано ложу «Безсмертя», а протягом 1818- 1822 pp.діяла масонська ложа «З’єднаних слов’ян»; протягом 1817-1819 pp.масонські ложі виникають в Одесі («Понт Евксинський» та «Три царства»), Полтаві («Любов до істини», заснована І. Котляревським, С. Кочубеем, Г. Тарновським, М. Новиковим), Житомирі, Кам’янці-Подільському.

На Лівобережній Україні масонство поширювали молоді представники козацької старшини, які здобували освіту в навчальних закладах Західної Європи; на Правобережжі - польські шляхтичі, які метою своїх організацій визначали боротьбу за відновлення незалежної Польської держави, яка б включала до свого складу й землі Правобережної України.

3 масонських лож виросли й перші політичні товариства, серед яких українськими політичними цілями визначалося Малоросійське товариство (створене в 1821 p.), очолюване бориспільським поміщиком Василем Лукашевичем; програмний документ «Катехізис автономіста»; мета товариства: відновити автономію Гетьманщини. Член товариства Микола Новиков склав для товариства проект «Конституції» майбутнього устрою Російської імперії, за якою остання — це республіка з 8 царств. Україна мала входити до неї двома царствами - Київським і Херсонським, з вільними містами Києвом та Одесою.

1822 р. цар Олександр І повністю заборонив діяльність масонських організацій на всій території імперії.

Історичне значення діяльності масонських лож в Україні полягало у формуванні перших форм організованої опозиції самодержавству.

Російський та польський опозиційні рухи в Україні. Декабристи. Організаційне оформлення політичної опозиції до російського самодержавства пов’язане з появою декабристських організацій в Російській імперії, у тому числі і в Україні. Керівництво рухом належало дворянським офіцерам.

У 1818 р. в Україні виникла Тульчинська управа «Союза благоденства» (центр Петербург), очолювана полковником Павлом Пестелем (нараховувала З0 осіб); з 1821 р. діяло Південне товариство (із центром у м. Тульчині), а в Петербурзі - Північне товариство (М. Муравйов).

До Південного товариства увійшли П. Пестель, О. Юшневський, О. Барятинський, С. Волконський, брати С. та М. Муравйови-Апостоли (нащадки українського гетьмана Д. Апостола), М. Бестужев-Рюмін. Крім Тульчина, товариство мало свої управи в містах Кам’янці та Василькові. Південному товариству підпорядковувалася Кишинівська (сучасна Молдова) управа, очолювана генералом М. Орловим і майором В. Раєвським.

Програмним документом Південного товариства був конституційний проект «Руська правда» П. Пестеля, у якому метою товариства проголошувалось: ліквідація кріпосного права і самодержавної форми правління, встановлення республіки на засадах єдиної і неподільної Російської держави; ліквідація великого поміщицького землеволодіння, наділення селян землею частково за викуп, частково за рахунок громадських фондів (сформованих з відчужених поміщицьких земель). Північне товариство (М. Муравйов, К. Рилєєв) у своєму програмному документі «Конституція» виступало за ліквідації кріпосного права, передачу землі селянам тільки за викуп; запровадження конституційної монархії і реорганізації імперії на федеративних засадах, поділом її на 14 штатів (держав); два з них на території України - Український із центром у м. Харкові та Чорноморський із центром у м. Києві.

З декабристами співпрацювало таємне Товариство об’єднаних слов’ян (1823-1825; м. Новоград-Волинський), очолюване нижчими чинами російської армії братами А. та Я. Борисовими, І. Горбачевським. У своєму програмному документі «Правила» кінцевою метою товариство проголошувало створення загальнослов’янської федеративної держави. У 1825 р. товариство ввійшло до складу Південного товариства та підпорядковувалося Васильківській управі.

Декабристські організації не визнавали за українцями права на власну державу, заперечували національну самобутність, вважаючи частиною російської нації, а мову простим діалектом.

Несподівана смерть царя Олександра І, затяжна династична криза, придушення спроби збройного виступу Північного товариства 14 грудня 1825 р. (російською мовою місяць повстання звучить як «декабрь» - звідси й назва руху) у Санкт-Петербурзі були використані декабристами для початку здійснення державного перевороту. 13 грудня 1825 р. царському уряду вдалося розгромити Тульчинську управу і заарештувати П. Пестеля та ін. Організацію повстання взяв на себе С. Муравйов-Апостол. Провів нараду офіцерів і негайно виїхав в інші частини, щоб повідомити про виступ. Але в ніч на 29 грудня він був заарештований. Лише вранці 29 грудня 1825 р. викликані до Триліс офіцери звільнили його. Це й стало початком повстання Чернігівського полку.30 грудня 1825 р. повстанці вступили до м. Василькова, де С. Муравйов-Апостол та М. Бестужев-Рюмін склали два агітаційних документи: «Православний катехізис» та «Відозву». «Православний катехізис» писарі розмножили в 11 примірниках для розповсюдження серед солдатів інших полків. 31 грудня за наказом Муравйова-Апостола перед строєм солдатів Чернігівського полку священик зачитав його.

Повсталий полк вирушив у похід, який тривав шість днів. 3 січня 1826 р. урядові війська під командуванням генерала Ф. Гейсмара атакували повстанців між селами Устимівкою і Ковалівкою: після гарматного обстрілу на чернігівців було кинуто ескадрони кавалерії. Повстанці зазнали поразки й були захоплені в полон. Лідерів повстання було страчено, рядових учасників жорстоко покарано (позбавлено дворянства, офіцерських звань і відправлено на каторгу; солдатів покарано шпіцрутенами, відправлено в діючу армію на Кавказ і позбавлено нагород).

Історичне значення декабризму, як відгуку загальноєвропейських настроїв, полягає в поширенні ідеї загальнослов’янської федерації в політичній програмі українського національно-визвольного руху.

Українські землі в умовах польського повстання 1830—1831 pp. Польське повстання проти Росії охопило територію Правобережної України (тривало з 15 квітня по 12 червня 1831 p.), його очолював Союз вільних синів Поділля, створений у м. Кам’янці-Подільському. 19 лютого 1831 р. в м. Барі утворено «Патріотичне товариство» і обрано керівний повстанський орган, призначивши керівниками повстання у Волинській губернії Я. Малиновського, у Київській - В. Тишкевича, у Подільській - Я. Сулятицького. Всього в повстанні взяло участь 6 тисяч чоловік. Спроба польських повсталих притягти на свою сторону українських селян (гасло «За нашу і вашу свободу») успіху не мала, а обіцянка росіян звільнити з кріпацтва за участь у боротьбі проти польського руху привела до лав російської армії тисячі українських селян. Але після збройного придушення повстання російський царизм жорстоко розправився із його учасниками і своїх обіцянок щодо ліквідації кріпосного права на Правобережній Україні не виконав.

Наслідком поразки польського руху було посилення реакційної політики царату і на українських землях: закрито польські школи, ліцей у Крем’янці; ліквідовано Українську греко-католицьку церкву (1838 р.) і всіх греко-католиків насильно переведено в православ’я, а 160 уніатських священиків заслано до Сибіру; скасовано магдебурзьке право в українських містах і дію Литовських статутів.

Польський рух за національну державність справив великий вплив на формування антисамодержавницької суспільної думки в Україні.

Навчальні заклади — осередки вільнодумства в Україні

Осередками суспільно-політичного життя другої чверті XIX ст. стали: університет у Харкові (відкрито 1805 р. з ініціативи Василя Каразіна), де в 20-х роках XIX ст. створено таємний гурток; Ніжинська гімназія вищих наук (заснована в 1820 p.), де виникла «справа про вільнодумство» (1827-1830) проти групи передових професорів (М. Білоусов, К. Шапалинський, С. Андрущенко, І. Ландражин, Ф. Зінгер), що проповідували прогресивні ідеї серед гімназистів (знайомили учнів з ученням філософів Просвітництва; ідеями Ж.-Ж. Руссо про природне право людини тощо) та мала своїм наслідком початок слідства і видання царського указу про позбавлення посад та відправлення на заслання прогресивних професорів-вільнодумців; Київський університет Святого Володимира (1834) та ліцей у Кам’янці, де діяли таємні студентські гуртки.

Формування осередків суспільно-політичного життя в навчальних закладах свідчило про наростання опозиційних настроїв у середовищі інтелігенції, а вільнодумство стає формою пробудження передової суспільної думки.

Суспільно-політичне життя в західноукраїнських землях наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.

Політика австрійського уряду в західноукраїнських землях. Суспільно-політичне життя в західноукраїнських землях в кінці XVIII - у першій половині XIX ст. характеризувалось різноманітністю політичних і культурних впливів. Задум цісаря Йосифа II «германізувати» цю провінцію успіху не мав. Єдиним можливим розв’язанням проблем Галичини було віддати управління до рук місцевої польської еліти в обмін на її лояльність до австрійської монархії. Її представники посіли всі керівні посади в галицькій адміністрації; нижчі адміністративні сходинки в апараті управління захопила дрібна польська шляхта, що в минулому жила при магнатських дворах і виконувала роль челяді.

Другим інструментом забезпечення політичних впливів польської шляхти став Галицький становий сейм, запроваджений австрійським урядом протягом 1817-1845 pp.

Змагання двох впливів - австро-німецького та польського - за корінне українське населення визначало особливості суспільно-політичного життя в Західній Україні протягом XIX ст.

Реформи Марії-Терезії та Йосифа II. Західноукраїнські землі, після входження до складу Австрійської імперії, стали одним з головних об’єктів реформаторської політики імператриці Марії-Терезії (1740-1780) та її сина імператора Йосифа II (1780-1790), яка охопила три сфери суспільного життя: сільське господарство, церкву й освіту.

За указами Йосифа II 1781-1782 pp. проголошувалося звільнення селян від особистої залежності від поміщиків, визначалися розміри панщини (30 днів на рік), шляхті заборонялося збільшувати свої володіння за рахунок прирізків селянських наділів, судити селян тепер мав не пан, а спеціально призначений державний чиновник; обмежено лихварство євреїв на селі.

Цісарськими декретами 1774-1776 pp., 1781 р. було проведено релігійну реформу, за якою зрівнялися в правах релігійні конфесії краю (греко-католиків, протестантів, іудеїв з римо-католиками). Віруючим цих віросповідань відкривалася дорога до навчання в університетах, державної служби, дозволено було продавати й купувати землю; священики отримали статус державних службовців.

У сфері освіти було здійснено такі заходи: у 1777 р. імператриця Марія-Терезія видала указ про загальну освіту, згідно з яким для потреб навчання широких мас населення вводилося п’ять типів шкіл, навчання в початковій школі мало проводитись рідною мовою; у Львові 1784 р. було закрито єзуїтську академію, а замість неї відкрито Львівський університет (при якому діяв Руський інститут); у 1774 р. при церкві святої Варвари у м. Відні засновано греко-католицьку семінарію для навчання українського духовенства; у 1784 р. таку ж семінарію відкрито у Львові; запроваджувалася система початкових і середніх шкіл.

Отже, реформи, які модернізували устрій краю не стільки економічно, скільки політично, перетворювали греко-католицьку церкву на лідера національного руху в Галичині та на Закарпатті, сприяли активізації національно-визвольного руху в цілому.

Розгортання революції 1848—1849 pp.у західноукраїнських землях. Скасування кріпосного права. У 1848-1849 pp. європейські країни переживали «Весну народів», під впливом якої 16 квітня 1848 р. в Галичині, на п’ять місяців раніше, ніж у всій Австрійській монархії, було проголошено маніфест про скасування панщини; на Буковині - 9 серпня 1848 p., а на Закарпатті - 2 березня 1853 р.

Під впливом «Весни народів» в західноукраїнських землях активізується суспільно-політичне життя: 1) розгортається польський національно-визвольний рух (квітень 1848 р. — створено Центральну раду народову, яка висунула програму вимог: відбудувати Польщу як федеративну частину Австрійської монархії; запровадження самоврядування в Галичині, проведення виборів до крайового сейму, запровадження польської мови в судочинстві та освіті, здійснення амністії, ліквідації кріпосного права та ін.); 2) посилюється соціальна боротьба народних мас (організація львівськими студентами, робітничою молоддю збройного повстання в ніч з 1 на 2 листопада 1848 p.; селянський рух на чолі з Л. Кобилицею на Буковині (жовтень 1848 р. — квітень 1850 р.)).

Отже, активізація суспільного життя, формування організованої опозиції імперським урядом Росії й Австрії сприяли українському національному відродженню, становленню українського національно-визвольного руху, формуванню його політичної програми.

Тема 14. Українські землі наприкінці XVIII – у першій половині XIX ст.

Початок культурно-національного відродження в Наддніпрянській Україні. Причинами культурно-національного відродження стали: поширення ідей французьких просвітителів, Велика французька революція кінця XVIII ст., формування нових поглядів на роль та значення нації (теорія німецького філософа Й.-Г. Гердера); поширення романтизму (представники якого відводили провідну роль у відродженні Європи слов’янським народам); колоніальна політика Російської імперії; поява нової соціальної верстви буржуазного суспільства - інтелігенції, здатної своєю інтелектуальною працею не тільки заробляти собі на життя, а генерувати нові прогресивні ідеї й саможертовно служити інтересам свого народу, його боротьбі за свої права.

Початок українського культурного відродження пов’язують з виходом у світ глибоко закоріненої в козацьку добу травестійної поеми «Енеїда» І. Котляревського (Полтава, 1798 p.).

Колискою національно-культурного відродження в Наддніпрянській Україні кінця XVIII - першої третини XIX ст. стає Лівобережна та Слобідська Україна, з 1830—1840-х pp. центром українського руху стає Правобережна Україна.

Заснування університету у Харкові (1805) перетворює Слобідську Україну у центр українського національного руху.

Значну роль у суспільному та культурному житті Слобідської України відігравав утворений наприкінці 1820-х pp. у Харківському університеті таємний літературний гурток «харківські романтики» (близько 20 учасників - викладачів, студентів, чиновників, офіцерів), ідейним лідером якого був філолог Ізмаїл Срезневський (у 1831 р. видав «Украинский альманах» - збірку народних пісень, оригінальних поезій; протягом 1833-1838 pp. - три збірники «Запорозької старовини»). Гуртку «Харківських романтиків» належить безперечна заслуга в поширенні ідеї слов’янської єдності серед українських інтелектуалів.

Харківський університет, при якому були відкриті друкарня, книгарня, стимулював розвиток місцевих газет, часописів, альманахів, спочатку українських за тематикою, а потім і за мовою. Тут друкувався перший в Україні масовий журнал з історії, етнографії та географії України «Украинский вестник» (1816-1819). Величезний успіх мало видання у Харкові Г. Квіткою-Основ’яненком «Малоросійських оповідань». Ректор університету П. Гулак-Артемовський започатковує переклади українською з польської та інших європейських мов.

Центром українського культурного життя в першій половині XIX ст. стає північна російська столиця - Санкт-Петербург, де склалася найвпливовіша українська громада. У 1819 р. князь Микола Цертелєв видає тут першу збірку українських історичних дум.

Перші десятиліття XIX ст. відзначилися появою серії наукових праць, у яких доводилося право на існування української мови як мови цілого народу, аргументовано спростовувався погляд на українську мову як діалект великоросійської мови. Серед тих, хто відкрито виступив на захист української мови, були О. Павловський (який у 1818 р. видав першу граматику живої української мови - «Грамматику малороссийского наречия»), І.Срезневський, М. Максимович, М. Костомаров та інші.

Значний вклад у розвиток українського джерелознавства було зроблено діяльністю «Товариства історії та старожитностей російських» (1839 p., Одеса) і «Тимчасової археографічної комісії» при київському генерал-губернаторстві (1843 p., Київ).

Неабиякий вплив на формування ідейних засад українського руху справив історико-публіцистичний твір - памфлет у формі козацького літопису «Історія Русів» невідомого автора кінця XVIII ст. (знайдено вперше, очевидно, 1828 р. в бібліотеці м. Гринева Стародубського повіту Чернігівської губ.; вперше його було опубліковано 1846 р. у м. Москві О. Бодянським російською мовою). В «Історії Русів» подано яскраву картину історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 p., приділено головну увагу козаччині, ідеї боротьби за відновлення автономних прав України на момент її об’єднання з Росією та проголошення.права кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток.

Упродовж 1822-1830-х pp. виходять у світ перші фундаментальні праці з історії України Д. Бантиша-Каменського «История Малой России» в 4 томах, «История Малороссии» М. Маркевича.

Непересічне значення для формування української суспільної думки мав вихід у 1840 р. «Кобзаря» - збірки з восьми поезій молодого поета - Тараса Григоровича Шевченка (1814-1861).

У 1841 р. Євген Гребінка започатковує видання альманаху «Ластівка», в якому автори друкувалися виключно українською мовою.

Кирило-Мефодіївське товариство (братство): початок політизації національно-визвольного руху у Наддніпрянській Україні. У 40-х роках XIX ст. Київ (Правобережна Україна) стає осередком українського національно-культурного життя, де 1834 р. було відкрито Університет Св. князя Володимира. На початку 1840-х pp. у середовищі студентів та викладачів виник таємний гурток «Київська молода». На своїх засіданнях гуртківці вивчали праці видатних французьких учених-просвітителів, чеських та словацьких «будителів» слов’янства, читали заборонені поетичні твори революційної польської і російської літератури.

На рубежі 30-40-х років XIX ст. основним речником ідеї української самостійності стало нове покоління українських діячів (викладачі, діячі культури, студенти; за походженням - «з низького соціального стану»). Центральними фігурами цього покоління були: М. Костомаров, В. Білозерський, М. Гулак, П. Куліш, Т. Шевченко.

У жовтні 1844 р. група київських славістів (професор Київського університету Микола Костомаров, учитель з Полтавщини Василь Білозерський, службовець канцелярії київського генерал-губернатора Микола Гулак) утворюють таємне братство «Слов’янське товариство святих Кирила і Мефодія», до якого мали причетність: письменник, автор української абетки Пантелеймон Куліш, поет і художник Тарас Шевченко, педагог і журналіст Микола Савич, поет-перекладач Олександр Навроцький, етнограф-фольклорист Панас Маркович, педагог Іван Посада, поет і публіцист, автор правознавчого трактату «Ідеали держави» Георгій Андрузький, педагог Олександр Тулуб, педагог Дмитро Пильчиков.

Таємними символами товариства були перстень і печатка.

Програмні цілі товариства були викладені в «Книзі буття українського народу» («Закон Божий») та «Статуті Слов’янського братства Св. Кирила і Мефодія», складених М. Костомаровим і В. Білозерським.

Провідними ідеями програмних творів братства були: визволення слов’янських народів від іноземного гноблення; створення Всеслов’янської федерації із центром у Києві на республіканських засадах на зразок стародавніх грецьких республік або США; месіанська роль українського народу; ліквідація кріпосного права; створення умов для вільного культурного розвитку кожного народу.

У практичній діяльності братчики мали на меті організувати широку видавничу діяльність, яка розпочалася з видання «Слов’янської міфології» М. Костомарова (1846), «Історії Русів», «Літопису Самовидця», «Повісті про український народ» (за участю П. Кулі- ша), дослідження «Юридичний побут поморських слов’ян» М. Гулака. Плани Костомарова видавати різними слов’янськими мовами журнал не отримали підтримки з боку уряду. Братчики продовжували активно співробітничати у Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів. Т. Шевченко подорожував по Україні і замальовував її історичні пам’ятки, маючи намір видати альбом «Живописная Украйна». Крім видавничої діяльності, братчики мали намір організувати ремісничі школи для вільних дітей козаків-хліборобів.

Товариство проіснувало 14 місяців і за доносом студента О. Петрова було розгромлене жандармами. 18 березня 1847 р. поліція з’явилась на квартиру М. Гулака на Андріївський узвіз для обшуку та арешту молодого юриста (було знайдено «злочинний рукопис» «Закону Божого»). Після трьох місяців слідства 11 червня 1847 р. було оголошено вирок, і цар Микола І власноручно затвердив його.

Історичне значення появи Кирило-Мефодіївського братства полягало в тому, що вперше в історії України національні інтелектуальні сили сформували власну політичну програму національно-визвольної боротьби українського народу.

Витоки національного відродження в Західній Україні. Головною силою, що представляла українська еліту в Західній Україні, було українське греко-католицьке духовенство. Але поступове відчуження греко-католицького духовенства від духовного життя українського селянства, входження до австро-польського культурного життя призвели до розколу та появи двох течій: представники першої намагалися надати церкві більш латинського вигляду, тоді як представники протилежної - відстоювали східний обряд і виступали за його очищення від римо-католицьких впливів. Боротьба проходила з перемінним успіхом і сприяла формуванню двох політичних орієнтацій: на Австрію як гаранта збереження національної самобутності і надання краю автономних прав та на Росію як захисника і оборонця від полонізації.

Отже, боротьба між українською, польською, австрійською, російською орієнтаціями була однією з головних тем в історії національного відродження в західноукраїнських землях.

Українське відродження в західноукраїнських землях було пов’язано з освітніми та релігійними реформами Марії-Терезії та Йосифа II. У Львові в 1783 р. було відкрито україномовну греко-католицьку духовну семінарію, яка стала центром українського духовного життя. Відкриття у 1784 р. Львівського університету та українських студій у ньому (зіні- ційованих митрополитом Ангелевичем) сприяло формуванню молодого покоління української інтелігенції - «будителів» національно-культурного відродження в Галичині та на Закарпатті.

1816 р. - у Перемишлі православні владики (крилошанин перемишльської капітули Іван Могильницький; перемишльський єпископ Іван Снігурський) засновують перше просвітнє товариство галицьких греко-католицьких священиків для «поширення письмами просвіти і культури серед вірних на основах християнської релігії», яке ініціювало відкриття 385 шкіл, 24 тривіальних та двох головних шкіл; у 1817 р. також виступили організаторами Дяковчительського інституту в м. Перемишлі.

У 1820-1830 pp. навколо єпископа І. Снігурського організувався цілий культурно- просвітницький гурток, до складу якого входили: професор і ректор греко-католицької духовної семінарії у Львові І. Лаврівський (1773-1846), автор граматики української мови Й. Левицький (1801-1860), етнограф і філолог Й. Лозинський (1807-1889), історик А. До- брянський (1810-1877). За сприяння членів цього гуртка розпочалося друкування українських книжок.

Активним діячем національного руху на Закарпатті був греко-католицький священик Михайло Лучкай, автор «Граматики слов’яно-руської». Його підтримували також священики Іван Кутка і Василь Довгович, які опублікували українською мовою християнський «Катехізис».

Отже, діяльність митрополита М. Левицького та крилошанина І. Могильницького, єпископа І. Снігурського сприяла утвердженню української мови в народній школі та книгодрукуванні; це стало підґрунтям подальшого розгортання національного відродження в Західній Україні в першій половині XIX ст.

«Руська трійця» — перший вияв Українського національного відродження в Галичині. Польський національно-визвольний рух 30-х років XIX ст. та національне відродження в Лівобережній Україні сприяли появі напівлегального літературно-просвітницького гуртка, творцями якого стали молоді студенти-богослови Львівської духовної семінарії: Маркіян Шашкевич (1811-1843), Іван Вагилевич (1811-1866), Яків Головацький (1814-1888). Семінаристи напівжартома назвали їх «Руською трійцею». Згодом вони об’єднали навколо себе 20 молодих людей, майже виключно семінаристів та молодих священиків. Так виник гурток «Руська трійця» (1833-1837).

1836 p., щоб довести наукову значимість та рівність української мови з польською, німецькою та латинською, М. Шашкевич виголосив першу українську промову в музеї семінарії перед духовною владою та запрошеними гостями. Цього ж року на свято Покрови Пресвятої Богородиці в церкві Св. Юра він також виголосив і проповідь українською мовою. Його почали наслідувати інші семінаристи. Народною мовою проповіді почали виголошувати Юліан Величковський в Успенській церкві, Микола Устиянович у церкві Св. Парасковії.

У 1833 р. трійчанами було підготовлено до видання збірку поезій народною мовою «Син Русі», у якій виразно прозвучав заклик до єднання народних сил, до національного пробудження. Але цензура не дозволила надрукувати її. 1834 р. вони підготували нову збірку «Зоря». Але спроби її видання також успіху не мали. 1837 р. стараннями Я. Головацького її вдалося надрукувати в Буді (Будапешті) під назвою «Русалка Дністровая». Вихід у світ літературного альманаху «Русалка Дністровая» не залишився безкарним: світською владою було проведено слідство над трьома упорядниками збірки, їх звинуватили в неблагонадійності та встановили постійний нагляд поліції. Церковна влада призначила М. Шашкевича на такі убогі парафії, що йому доводилось жити в злиднях (помер у віці 32 років); І. Вагилевича 7 років не висвячували у священики і не надавали парафію; Я. Головацький також довгий час не отримував парафії.

Отже, діяльність «Руської трійці», вихід альманаху «Русалка Дністровая» сприяли відродженню українського національно-визвольного руху на західноукраїнських землях.

Під впливом «Весни народів» 1848—1849 pp. українці виступили з власними революційними вимогами, які вони вручили 19 квітня 1848 р. намісникові цісаря в Галичині Францу-Серафиму Стадіону, вимагаючи: запровадити в школах та в установах українську мову; дозволити українцям займати державні посади, зрівняти в правах духовенство всіх церков. 2 травня 1848 р. у м. Львові було утворено перший український самоврядний орган - Головну руську раду у складі 30 членів; спершу очолював її перемишльський єпископ Григорій Яхимович, а згодом - священик Михайло Куземський.

Діяльність Головної руської ради мала ряд значимих результатів: депутатами австрійського парламенту стали 39 кандидатів від ГРР; зініціювала створення мережі повітових рад (їхня загальна кількість становила 50); сформовано загони національної самооборони; проведено з’їзд української інтелігенції (Собору руських вчених); відкрито у Львівському університеті кафедру української мови та літератури (її очолив професор Яків Головацький) та наукове товариство «Галицько-руська матиця»; засновано газету «Зоря галицька»; розпочато будівництво Народного дому у Львові; відкрито крамниці для продажу українських книжок; участь представників ГРР та PC у роботі Слов’янського конгресу (червень, 1848 p.); зібрано 200 тисяч підписів під меморандумом до австрійського цісаря, у якому ставилась вимога поділити Галичину на українську та польську частини з окремими органами влади.

Українське суспільство в західноукраїнських землях не було однорідним ані за національними, ані за політичними програмами. Поборники польсько-українського об’єднання стали ініціаторами утворення 11 травня 1848 р. Руського собору (PC) у складі 64 представників сполонізованих аристократичних українських родів на чолі з князем Сапігою. Редактором друкованого органу Руського собору - «Дневника руського» - став один із членів «Руської трійці» І. Вагилевич. Абсолютна більшість членів PC не виступала за визнання політичної рівноправності українців і фактично прагнула разом із Центральною радою народовою перехопити ініціативу управління краєм у ГРР. Згодом Руський собор, увійшовши до складу ЦРН, припинив свою самостійну діяльність.

Отже, як діяльність Кирило-Мефодіївського товариства у Наддніпрянській Україні, так і діяльність Головної руської ради в Західній Україні свідчили про переростання характеру українського національного руху з культурно-просвітницького в політичний.

Головним результатом діяльності цих організацій було оформлення політичної про- грами-мінімуму українського національного руху - надання українським землям, як у складі Російської, так і у складі Австрійської монархій, автономних прав.

Тема 15. Українські землі в другій половині XIX ст.

Наддніпрянська Україна в добу «Великих реформ» (1860—1880). Прихід до влади нового царя Олександра II супроводжувався деякою лібералізацією суспільно-політичного життя: були амністовані члени Кирило-Мефодіївського товариства; російські журнали стали знову друкувати поезії Шевченка, російський письменник Тургенєв переклав і видав російською мовою «Народні оповідання» Марка Вовчка, що були суцільним обвинуваченням проти кріпацтва.

Політика реформ, до якої вдався російський уряд імператора Олександра II, була викликана важливими економічними чинниками:1) кризою феодально-кріпосницької системи господарювання; 2) відкриттям чорноморських портів й активною участю землевласників у світовій торгівлі, небаченою конкуренцією; 3) зростанням чисельності збанкрутілих поміщицьких господарств; 4) переведенням селянських господарств з відробіткової ренти на грошову; 5) наростанням соціального невдоволення (в Україні впродовж 1856-1860 pp. мали місце 276 селянських виступів, у яких взяло участь 160 тисяч чол.). Соціальне невдоволення, наростаюча опозиція з боку інтелектуальної еліти, реформаторські настрої у суспільстві фактично створили революційну ситуацію.

19 лютого 1861 р. опубліковано «Маніфест» та «Положення про селян», за якими: 1)скасовувалась особиста залежність селянина від поміщика; 2) селяни здобували ряд особистих та цивільних прав і свобод (переходити до іншого стану, займатись торгівлею та підприємництвом, укладати договори, купувати, продавати, успадковувати майно, брати участь в органах місцевого самоврядування (обиратись старостою, земським гласним), надавати освіту дітям); 3) наділення землею за викуп (розміри наділу, суми викупних платежів (сплачувались протягом 49 років) встановлювалися відповідно до розподілу українських земель на три регіони (лівобережні, правобережні, південноукраїнські)); 4) до укладання викупної угоди селянин залишався тимчасовозобов’язаним (мав відбувати панщину, сплачувати оброк); 5) запроваджувалося селянське самоврядування (селян об’єднано в сільські громади і передбачено принцип кругової поруки при сплаті податків державі (погашення боргу державі іншими членами громади)).

Основними наслідками аграрної реформи 1861 р. були: зміна форми землеволодіння - земля стала об’єктом купівлі-продажу; скорочення поміщицького землеволодіння і зростання кількості господарств з ринковою орієнтацією; інтенсивний розвиток галузей переробної та харчової промисловості; активніше відбувалося технічне переоснащення сільськогосподарського виробництва, ширше запроваджувалися нові агротехнічні заходи (сівозміни з посівами кормових культур, штучні добрива, перехід до багатопільної системи землеробства); поглиблювалася сільськогосподарська спеціалізація районів. Стримуючими чинниками розвитку стали полишені аграрною реформою 1861 р. феодальні пережитки (поміщицьке землеволодіння, відрізки (селяни втратили від 30 до 70 % земель, якими володіли до реформи), викупні платежі, кругова порука).

Утвердження буржуазної земельної власності, впровадження машин та агротехніки, поліпшення структури господарства сприяли підвищенню врожайності, розширенню посівних площ та збільшенню товарного виробництва, зростанню внутрішньої та зовнішньої торгівлі.

Нові умови соціально-економічного розвитку вимагали подальшого реформування всіх сфер життя імперії, що було здійснено у ході проведення таких реформ: земська реформа (1864), відповідно до неї утворювались губернські та повітові земські управи (у Правобережній Україні - лише 1911 p.), які утримувалися з оподаткування населення й відповідали за місцеві шляхи сполучення, опікувалися хліборобством та торгівлею, промисловістю, медичними закладами, освітою; судова реформа (1864): судочинство стало триступеневим; мирових суддів обирало населення на зборах земських гласних; державні суди поділялися на цивільні та карні; оскарження подавалися до судової палати; вирок оголошували присяжні, обрані населенням; судові справи велися відкрито за участю сторін обвинувачення та захисту; зберігалося станове представництво в судовій палаті; окремі суди для духовенства, військових, волосний суд та тілесні покарання для селян; освітня реформа (1864): запроваджувалася єдина система загальнообов’язкової безкоштовної початкової освіти, створювалася мережа класичних і реальних гімназій, система поступового здобування вищої технічної та гуманітарної освіти, університети отримували автономію, запровадження платної приватної освіти для жінок; фінансова реформа (1864—1870): в українських губерніях відкривалися відділення Державного банку, запроваджувався подушний податок для селян, вводилися акцизні збори; військова реформа (1864—1874): українські губернії увійшли до складу Київського, Харківського та Одеського військових округів, затверджувалися нові військові статути, вводилась загальна військова повинність, встановлювалися шестирічний та семирічний терміни строкової служби, створювалася мережа військових навчальних закладів (військових гімназій, юнкерських училищ), до яких мали право вступу юнаки недворянського походження; цензурна реформа (1865) реорганізовувала цензурні установи, встановлювала більш суворий контроль над друкованими виданнями; реформа міського самоврядування (1870): у містах створювалися міські думи, членів яких обирало все населення, міська дума обирала міську управу на чолі з головою, міські органи займалися благоустроєм міст, торгівлі, закладами охорони здоров’я, розвитком промисловості.

Історичне значення доби «Великих реформ» 60-70-х років XIX ст., незважаючи на непослідовність, обмеженість, половинчастість, полягає в тому, що вони відкривали шляхи для запізнілої індустріалізації національних регіонів імперії, переходу від феодально-станового устрою імперії до парламентсько-представницького.

Наддніпрянська Україна в умовах польського повстання 1863 р. Наприкінці 1850-х років виникають польські патріотичні організації, які розпочали підготовку повстання.

Причиною польського повстання стала політика російського уряду та прагнення передової частини польського суспільства відновити польську державність.

Приводом до повстання стало оголошення урядом позачергового рекрутського набору. 10 (22) січня 1863 р. Центральний національний комітет проголосив початок національного повстання, яке поширилося на Правобережну Україну. Прагнучи приєднати до повстання українське селянство, Національний уряд видав відозву до «братів-русинів» і ряд декретів про скасування панщини та проголошення селян власниками своїх наділів, з наступною компенсацією поміщикам за втрачені землі. Однак селянство не підтримало повстання. До вересня 1864 р. повстання було придушене; царський уряд жорстоко розправився з учасниками повстання та направив свій удар і по українському рухові, оголосивши його «південно-руським сепаратизмом», «польською інтригою». Починаються репресії: були проведені численні арешти серед української інтелігенції у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові й у провінції; ряд активних громадських діячів (П. Чубинського, О. Кониського, П. Єфименка) заслано до північних російських губерній; закрито українські видання, недільні школи. 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуєв видав циркуляр про заборону українського друкованого слова - «Валуєвський циркуляр».

Народники. Поряд з польським національним рухом в Україні у 1860-1880-х роках XIX ст. розгортався загальноросійський революційний рух, представлений різночинною інтелігенцією, представники якої, прагнучи стати виразниками інтересів селянства, поєднували у своїй ідеології радикально-демократичну і антифеодальну програму з ідеалами утопічного соціалізму. Найвидатнішими пропагандистами «селянського соціалізму» були П. Лавров (лідер пропагандистського напряму), М. Бакунін (ідеолог анархізму або бунтарського напряму), П. Ткачов (ідеолог індивідуального терору). Перші народницькі гуртки стали виникати ще в 60-х роках XIX ст. Активізація діяльності народників припадає на 70-ті роки XIX ст. (гуртки «чайковців» у Києві, «лавристів», братів Жибуньових у Чернігові, Полтаві, Херсоні, Миколаєві; гурток анархістів «Київська комуна»).

Найбільшими акціями народників стали: «ходіння в народ» (1874), охопило майже всі українські землі (3 тисячі народників по всій імперії кинули навчання в університетах і, вбравшись у селянський одяг, пішли пропагувати ідеї соціалізму серед селян і готувати їх до великого повстання; успіху не мала); «Чигиринська змова» (1877), організована гуртком «Південних бунтарів» (В. Дебогорій-Мокрієвич, Я. Стефанович, І. Бохановський, Л. Дейч та ін.); терористичні акти (лютий 1878 р. — замах на товариша прокурора Котляревського; травень 1878 р. - вбивство жандармського ад’ютанта Гейкіна; у лютому 1879 р. - вбивство харківського губернатора князя Куропаткіна; кульмінація - у березні 1881 р. - вбито царя Олександра II).

Українське народництво поставило своїм завданням культурницьку працю серед населення. Народники мали вплив на українських письменників другої половини XIX ст. - Панаса Мирного, М. Коцюбинського, І. Карпенка-Карого, П. Грабовського та ін. Видатні представники національного руху в Галичині - І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький - також пропагували твори народників. Під впливом ідей народників перебували українські історики О. Єфименко, О. Левицький. З українським народництвом був пов’язаний артільний рух, до якого були причетні Ф. Щербина, М. Левицький. 

Робітничий рух. Поширення соціалістичних ідей. Марксизм. Студентський рух. У пореформену добу значно прискорюється процес кількісного зростання робітничого класу, але його соціальний захист полишався досить незадовільним (тривалість робочого дня 12-14 год; жахливі побутові умови; відсутність робітничого законодавства). Основною формою боротьби пролетарів за свої права стає страйк. Перший страйк робітників в Україні відбувся у 1868 р. на Грудецькому цукровому заводі в Подільській губернії.

У цей період вплив на пролетарські маси має марксизм (економічна теорія європейських соціалістів К. Маркса та Ф. Енгельса, які в її основу поклали ідею експлуататорського характеру буржуазного суспільства та висунули мету створення суспільства соціальної справедливості). Уперше з економічною і філософською теорією К. Маркса громадськість в Україні познайомив професор Київського університету М.І. Зібер (1844-1888). Виникають перші робітничі організації та марксистські гуртки: «Південноросійський союз робітників» (Євген Заславський; Одеса, 1875 p.), Київський гурток (Ювеналій Мельников, 1892 p.), комітети петербурзького «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» (В. Ульянов (Ленін), 1895).

Зростає громадсько-політична активність студентства: виступи проти «Університетського статуту» у 1884 p.; виступ студентів Київського університету з нагоди 50-річного ювілею; виступи за скасування циркуляру «про кухарчиних дітей» 1887 p.; маніфестації з приводу смерті Г. Чернишевського 1889 p.; організація «Союзу київських земляцтв і організацій» у 1895 р.

Внутрішньополітичне становище західноукраїнських земель. Суспільно-політичне життя західноукраїнських земель Австрійської імперії в період після революції 1848-1849 pp. характеризувалося політичною реакцією, яка супроводжувалась наступом на політичні та національні здобутки «весни народів»; політикою дискредитації українського руху; забороною діяльності Головної руської ради (1851), офіційним запровадженням вживання польської мови в адміністрації, судочинстві, органах самоуправління, у Львівському університеті; прийняттям нового виборчого законодавства (1861), за яким українці здобули право на своє представництво в австрійському парламенті та місцевих сеймах, але яке системою виборів депутатів до сеймів закріпило за польською елітою монополію політичної влади у Галичині («галицькі вибори» з виборчою ковбасою); затвердженням статуту 1867 p., за яким відкриття середньої школи з українською мовою навчання дозволялося лише за ухвалою крайового сейму, тоді як для відкриття польської гімназії вистачало розпорядження Крайової шкільної ради (перша українська гімназія була відкрита 1867 р.у Львові).

Отже, суспільно-політичне життя у Західній Україні відзначене посиленням польських позицій у краї, наростанням конфлікту між польською та українською громадами.

Тема 16. Українські землі в другій половині XIX ст.

• Український національно-визвольний рух у другій половині XIX ст. Хлопомани. Київська громада. Валуєвський циркуляр. Український національний рух відразу скористався можливостями лібералізації режиму. Центром українського громадсько-політичного життя став Санкт-Петербург, куди з’їхалися із заслання М. Костомаров (став професором Петербурзького університету), Т. Шевченко (академіком Імператорської академії мистецтв), В. Білозерський та П. Куліш, які згуртували навколо себе молодих українців, утворивши українське земляцтво (першу Громаду (1859—1862)). До її складу увійшли відомий правник О. Кістяківський, видавець Д. Каменецький, письменник М. Стороженко, історик і судовий діяч О. Лазаревський. Прагнучи поширити освіту, популяризувати національну ідею серед народу, сприяти розвитку української мови та української літератури, громадівці започаткували видання першого масового україномовного журналу «Основа» (1861— 1862).
  Наприкінці 50-х роках XIX ст. український національний рух захопив не тільки українців, але навіть і частину молоді польських шляхетських родин Правобережної України, яка, усвідомивши свою відповідальність перед народом, вирішила зблизитися з тим народом, що був ними гноблений століттями. Цю групу поляки-земляки назвали хлопомани (від зневажливого прізвиська українців «хохли» та від польського «хлопи» щодо селян). Цими свідомими українцями польського походження були: Володимир Антонович, Тадей Рильський, Борис Познанський, Павло Житецький, Костянтин Михальчук. На публічне цькування їх як зрадників з боку своїх земляків-поляків головний ідеолог хлопоманів B. Антонович відповів «Сповіддю» (це була відкрита відповідь польському літераторові Падалиці (Зенон Фіш)), опублікованою на сторінках часопису «Основи» («Я — перевертень і пишаюся цим так само, як пишався б в Америці, якби з плантатора перевернувсь в аболіціоніста...»).
  Хлопомани, порвавши зі своїм аристократичним світом, зідентифікували себе з простим народом, перейшли з римо-католицької віри в православну, вбиралися в українські національні костюми, співали українських пісень, свідомо дотримувалися українських звичаїв, здійснювали «ходіння в народ» і вивчали побут народу, збирали фольклор, готували й зачитували на засіданнях наукові реферати, випускали рукописний журнал, заснували підпільну школу для юнаків з незаможніх українських родин, яких навчали в національному дусі, писали для школи підручники українською мовою (школа діяла в помешканні В. Антоновича). Ці дії хлопоманів представниками польського аристократичного табору були подані до уряду як пропаганда атеїзму, прагнення створити «комуністичне співтовариство для проведення повстання українського селянства». Слідча комісія, розслідувавши справу, не виявила ніяких доказів їхньої антиурядової діяльності й обмежилася встановленням таємного поліцейського нагляду над ними. Гурток хлопоманів припинив свою діяльність на рубежі 1860-1861 pp.
  Хлопомани разом з іншими студентами Київського університету (серед них були: Павло Чубинський, брати Синьогуби, Іван Касьяненко, Михайло Драгоманов) утворили в Києві таємне товариство Громаду (1861), метою якої стала легальна культурно-просвітницька вчительська діяльність у недільних школах (створені з ініціативи попечителя Київського навчального округу Миколи Івановича Пирогова в 1859 p.). Активними її учасниками були: Олександр та Софія Русови, Ілля Шраг, Вільям Беренштам, Микола Лисенко, Михайло Старицький, Михайло Драгоманов, Павло Чубинський. Громадівці, не втручаючись у політичні справи, займалися поширенням освіти серед простого народу, готували до видання популярні книжки («Дещо про світ Божий», «Оповідання зі Святого Письма» C. Опановича, «Арифметика» О. Кониського), видавали твори українських літераторів (Т. Шевченка, П. Куліша, М. Вовчка), організовували українські концерти.
  Але й ця культурницька діяльність занепокоїла царський уряд, особливо в умовах наростаючого польського повстання 1863 р. Результатом стало видання Валуєвського циркуляра (1863), за яким заборонялось: діяльність недільних шкіл, видавати шкільні підручники та релігійні книги українською мовою, викладати українською мовою в початковій школі; дозволялося видавати лише незаборонені цензурою українські художні твори, історичні пам’ятки («Вони [малоросіяни] досить ґрунтовно доводять, що ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути і що наріччя їх, яке вживається простолюдом, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі...»). Не витримавши переслідувань з боку царської влади, громади, що на середину 60-х років XIX ст. існували у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі, самоліквідовувались або були офіційно заборонені.
  Громадівський рух у 1870-ті роки. Емський указ 1876 р. Новий етап активності громадівців пов’язаний з відкриттям у Києві, за ініціативою київського генерал-губернатора князя О.М. Дондукова-Корсакова, у 1873 р. «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства», який мав збирати та публікувати етнографічні і статистичні матеріали, що стосувались українських губерній. Стараннями громадівців було відкрито бібліотеку, музей, організовано лекції, проведено одноденний перепис населення Києва та околиць (1874), підготовлено та видано «Історичні пісні малоросійського народу» (В. Антоновича та М. Драгоманова; відзначена премією Імператорської академії наук), видано збірки казок М. Драгоманова, чумацьких пісень І. Рудченка, сім томів матеріалів етнографічно-статистичної експедиції (проведена в Південно-Західному краї під керівництвом молодого українського етнографа Павла Чубинського), організовано та проведено археологічний з’їзд у Києві (1874), здійснювалось редагування російськомовної газети «Києвский телеграф» (1874-1876).
  Активізацію громадської діяльності царський уряд знову сприйняв як новий прояв сепаратизму. Наприкінці 1874 р. з Києва до Петербурга надійшов меморандум, підготовлений помічником попечителя київської шкільної округи М. Юзефовичем (недавній дійсний член відділу Географічного товариства, розійшовшись у політичних поглядах з громадівцями, вирішив порвати з ними, мав особистий конфлікт з М. Драгомановим, прагнув лідерства у ПЗВІРГТ), у якому заявлялось, що «українці хочуть вільної України у формі республіки з гетьманом на чолі». У серпні 1875 р. за указом царя Олександра II було створено спеціальну комісію, яка дійшла висновку, що «допустити окрему літературу на простонароднім українськім наріччі значило б покласти тривку основу для переконання в можливості відділення, хоча б і в далекій будуччині, України від Росії». За її рекомендацією було закрито відділ Географічного товариства і вжито репресій проти окремих українських діячів. Комісія підготувала на підпис цареві таємний указ, що одержав назву Емського акта 1876 р. (діяв до 1905 року), за яким заборонялося видавати українською мовою художні твори, переклади, крім історичних пам’яток (і видавати лише російською абеткою), ставити театральні вистави українською мовою, друкувати українською мовою тексти до музикальних нот, видавати газету «Києвский телеграф», передбачено арешт та заслання П. Чубинського і М. Драгоманова (емігрувавши, уникнув арешту). У 1884 p., 1892 p., 1895 p. Емський акт було доповнено новими заборонами: друкувати будь-які дитячі видання українською мовою.
  Історичне значення діяльності громад 1860—1870-х років полягає в тому, що вдалося зберегти спадковість традицій, науковими розвідками довести глибоке історичне коріння, об’єднати два регіональні рухи - правобережний та лівобережний; завершити формування територіального «уявлення України», викристалізувати поняття «соборність України».
  Сформулювати та розробити політичну програму українського руху вдалося в еміграції Михайлу Драгоманову (заснував українську друкарню, організував видання часопису «Громада», на Всесвітньому конгресі у Парижі зробив доповідь «Література українська, проскрибована урядом російським», підготував фундаментальні праці з історії України, численні публіцистичні статті), який у політичній галузі виступив прихильником загальнодемократичних цінностей та «повної незалежності» України, організованої в федерацію «вільних громад»; в економічній галузі - «за ліквідацію продажу робочої сили», організацію кооперативних асоціацій, яким мають належати продуктивні сили, прихильником демократичних засобів боротьби, засуджував терор революціонерів-радикалів.
  Історичне значення М. Драгоманова полягає у тому, що як свого часу Т.Г. Шевченко зробив українську літературу європейською за глибиною і новизною вираження естетичного ідеалу рідного народу, так він підняв українознавчі студії до європейського рівня за методом наукового мислення, широтою аргументації та теоретичних узагальнень.
  Громадівський рух у 1880-1890-х роках Братство тарасівців 1891 р. 80-ті роки XIX ст. увійшли в історію національного відродження як «мертві роки», коли в умовах політичної реакції царювання Олександра III українські громади фактично розпадаються, розмежовуються на окремі гуртки, що ворогують між собою. Громади 1880-х роках займаються виключно культурницькою та науковою діяльністю, зосереджуючись на створенні гуртків-просвіт, гуртків самоосвіти, проведенні культурно-освітньої роботи серед селян. Найбільшим успіхом стало видання неофіційного органу київської Громади - щомісячника історико-етнографічного журналу «Києвская старина» (1882—1907). Засновниками його були Ф. Лебединцев, О. Лазаревський, В. Антонович, П. Житецький, редагував - В. Науменко, жертвували на видання В. Симиренко, В. Тарновський і Є. Чикаленко.
  Активними діячами громадівського руху наприкінці XIX - на початку XX ст. були в м. Києві - С. Єфремов, М. Левицький, І. Стешенко; в Одесі - Б. Мальований, О. Андріївський, Є. Борисов, Ф. Щербина, у Харкові - Д. Пильчиков, П. і І. Єфименки, у Чернігові - М. Шраг, М. Коцюбинський, Б. Грінченко, у Полтаві - М. Дмитрієв.
  Наприкінці 1890-х pp. нагальним завданням стало об’єднання громадівців у позапартійну загальноукраїнську організацію, ідею створення якої підтримали В. Антонович, М. Лисенко, М. Старицький. У 1897 р. В. Антонович і О. Кониський зорганізували з’їзд представників громад, на якому створено Загальноукраїнську безпартійну організацію, яка мала координувати діяльність усіх громад. Вона являла собою об’єднання близько 20 громад, багатьох студентських груп та окремих осіб на чолі з консультативним комітетом у Києві. Активних членів організації налічувалось близько 450, з них 100 діяло в Києві. Організація надрукувала у пресі «Послання до українців»; заснувала книговидавництво, книгарню; улаштувала святкування річниць народження Т.Г. Шевченка, ювілеїв І. Котляревського в 1903 р.(«Свято української інтелігенції») та М. Лисенка у 1904 р.
  Історичне значення появи Загальноукраїнської безпартійної організації (ЗУБО) полягає у тому, що старше покоління діячів українського руху усвідомило необхідність самоорганізації, але так і не змогло відмовитись від культурництва і перейти до політичної роботи.
  Культурницька діяльність громадівців старшого покоління не вдовольняла представників молодого покоління діячів українського руху 90-х років XIX ст. На тлі успіхів українського руху в Галичині, політичної активності численних соціалістичних російських нелегальних організацій, відсутності власної чіткої політичної програми влітку 1891 р. на могилі Т. Шевченка у Каневі українські студенти Борис Грінченко, Липа, Віталій Боровик, Микола Міхновський засновують таємне товариство Братство тарасівців, основні засади якого проголошено в «Декларації віри молодих українців» і опубліковано у квітні 1893 р. у львівській газеті «Правда». До літа 1893 р.основним осередком братства був Харків, але після арештів значної частини членів його було перенесено до м. Києва. Згодом осередки братства з’являються в Одесі, Полтаві, Лубнах. До активних діячів Братства тарасівців належали: М. Вороний, В. Самійленко, О. Черняхівський, В. Шемет та ін. Проіснувало воно до 1898 р.
  Тарасівці називали себе космофілами (ті, що люблять весь світ), але водночас проголошували себе націоналами, маючи на увазі те, що реальний внесок до загальнолюдського поступу може робити лише той народ, який розвивається на національному ґрунті, їхня програма об’єднувала романтичний націоналізм, політичний радикалізм і ліберальне культурництво.
  Історичне значення Братства тарасівців полягає в започаткуванні політичного етапу у розвитку українського національно-визвольного руху в Наддніпрянській Україні.
  Студентський рух. З другої половини 90-х років XIX ст. під впливом Братства тарасівців самостійного значення набуває в українському національному відродженні студентський рух: «Українська студентська громада» (В. Доманицький, Г. Лазаревський, І. Руденко; 1895 p., Київ), «Харківська студентська громада» (Д. Антонович, М. Русов, Б. Мартос, Л. Мацієвич; 1897 p.); «Полтавська семінаристська група» (С. Петлюра, брати М. і В. Міхновські, О. Андрієвський, М. Ткаченко; 1897 р.)
  Практичну роботу студентські громади вели як легальними, так і нелегальними засобами: влаштовували концерти, театральні вистави, виступали з лекціями, поширювали українську публіцистичну та художню літературу, виготовляли і розповсюджували політичні прокламації. У 1897 p., на пропозицію Д. Антоновича, було скликано нелегальний Всеукраїнський з’їзд студентських громад. У його роботі взяли участь не тільки студентські громади східноукраїнських земель, а й представники студентства Львова (Д. Лукіянович) і Відня (Р. Сембратович). Надрукована в Галичині відозва з’їзду закликала українське студентство пропагувати запровадження конституційних демократичних свобод, широкого вживання української мови, видання й поширення українських видань.
  Другий всеукраїнський студентський з’їзд (1899) організаційно оформив студентський рух у всеукраїнську організацію «Молода Україна» і сформулював програмні цілі руху в дусі соціал-демократизму.
  У 1900 р. на основі «Молодої України» Д. Антонович засновує Революційну українську партію.
  Отже, наприкінці XIX ст. український національно-визвольний рух переростає свої культурно-просвітницькі межі та набирає політичних організаційних і ідеологічних форм.
  Український національно-визвольний рух у Західній Україні
  Москвофіли. З кінця XVIII і протягом XIX ст. панівною суспільно-політичною течією у слов’янському світі стає панславізм (теорія про особливу роль слов’ян та необхідність державного їх об’єднання).
  Послідовники панславізму в Галичині стали називати себе «твердими русинами», а оскільки у своїх політичних симпатіях вони орієнтувались на Росію, їх назвали москвофілами (русофілами), а їхній рух «москвофільським», представниками якого були: Богдан Дідицький, Венедикт Площанський, Адольф Добрянський, Іван Наумович.
  Москвофіли як представники мовно-літературної і суспільно-політичної течії серед українського населення Галичини, Буковини, Закарпаття, не проводячи політичної діяльності, відстоювали національно-культурну, а пізніше - і державно-політичну єдність з російським народом, з Росією, свої зусилля зосередили в сфері освіти і культури: під їхній вплив потрапили культурно-освітні установи (Ставропігійський інститут, Народний дім у Львові) та Галицько-Руська матиця, газетні видання «Зоря Галицька», «Сімейна бібліотека», «Лада» та ін.; видання наукових праць, шкільних підручників, викладання «руської словесності» в університеті, гімназіях та публікація законів і розпоряджень державних і церковних властей; заснували громадсько-політичну організацію «Руську раду», Товариство імені Качковського видавали декілька часописів: «Слово», «Русская рада», «Боян», «Славянская заря»; організували 181 народну читальню в галицьких селах. Такими організаційними успіхами москвофіли були зобов’язані щедрій фінансовій підтримці з боку російського царизму.
  Цісарський уряд уживав рішучих заходів проти поширення впливів москвофілів серед населення краю. Суд над провідними їхніми діячами 1882 p., відомий під назвою «Процес над Ольгою Грабар», хоч і виправдав їх від звинувачення в державній зраді, але завдав нищівного удару по ідеології москвофілів, розвіявши міф про «патріотизм і вірнопідданство» лідерів «старої Русі» і довівши їхнє перетворення в платних агентів російського царизму.
  Рух москвофілів негативно впливав на розвиток українського національно-визвольного руху, розколюючи його на два непримиренні табори.
  Народовці. На противагу москвофільству на ґрунті ідей національного відродження сформувалась суспільно-політична течія, представлена західноукраїнською молоддю, - народовство, провідними діячами якої були: Ю. Лаврівський, брати Барвінські, брати Огоновські, Ю. Романчук, А. Вахнянин.
  Народовці, виходячи з того, що українці є окремою нацією, яка проживає від Карпатських гір до гір Кавказу, виступали за єдність всіх українських земель та розвиток єдиної української мови на основі народної говірки, проводили значну культурницьку роботу: організовували видання українських газет, часописів («Вечорниці» (1862-1863), «Русалка» (1866), «Мета» (1863-1864)), студентські та учнівські товариства в навчальних закладах Галичини (на зразок громад), засновували культурно-освітні товариства «Руська бесіда» (1861), перший професійний український театр (1864), відкривали читальні, бібліотеки, видавали твори українських письменників, шкільні підручники, влаштовували театральні вистави, щорічні шевченківські вечори-концерти; стали організаторами політичної організації Народна рада, брали активну участь у виборах 1879 р. до Галицького сейму, мали в ньому своїх депутатів; 1868 р. заснували товариство «Просвіта» (77 філій). Вона видала 445 назв книжок загальним тиражем 3 115 295 прим., організувала 2944 читальні, 504 читальних доми, 2364 бібліотеки, 15 кооперативних курсів, 540 крамниць і 236 позичкових кас). 1873 р. у Львові засновано Літературно-наукове товариство ім. Т. Шевченка, (з 1892 р. — Наукове товариство імені Шевченка), фінансовою основою для його створення стала пожертва в 20 тисяч австрійських крон графині Є.І. Милорадович (тітки майбутнього гетьмана П. Скоропадського), першими головами були К. Сушкевич, Ю. Целевич, О. Барвінський. З 1897 р. головою товариства стає Михайло Грушевський (за час його головування НТШ (до 1913 року) видало близько 800 томів наукових праць).
  Народовці ініціювали політику компромісу з польською владою краю, яка увійшла в історію під назвою «Нова ера». 25 листопада 1890 р. голова української фракції Юліан Романчук на засіданні Галицького сейму проголосив програму порозуміння з польською адміністрацією краю, підтриману греко-католицьким митрополитом Сильвестром Сембратовичем. При посередництві В. Антоновича українська сторона уклала з польськими політичними колами угоду, за якою галицький намісник граф Казимир Бадені пообіцяв надати українцям кілька депутатських місць у парламенті, запровадити українську мову в судах і адміністративних органах, відкрити три гімназії, утворити кафедру української історії та кафедру української літератури у Львівському університеті, видавати українською мовою урядову газету «Народний часопис». Офіційного тексту угоди не було складено. Формально вона трималась на чесному слові її ініціаторів. Це робило компроміс дуже хитким. В обох таборах «новоерівська» політика не знайшла широкої підтримки. І 1894 р. сторони відмовились від неї. Незважаючи на це, її наслідками стало: відкриття української гімназії у Коломиї (1892); заснування чотирикласних шкіл з українською мовою викладання при чоловічих семінаріях; учительської семінарії у Самборі; відкриття у Львівському університеті кафедри «всесвітньої історії та історії Східної Європи», запрошення до університету М. Грушевського (1894); надання українському фонетичному правопису офіційного статусу (1893) та початок його запровадження до шкільних підручників; ряд поступок щодо розширення вживання української мови в освітній системі.
  Під впливом народовців активізується молодіжний рух: у 1894 р. у Львові засновано спортивне товариство «Сокіл» (першим головою був Василь Нагірний); у 1900 р. у селі Завалля Снятинського повіту Кирилом Трильовським засновано молодіжну спортивну організацію «Січ», яка згодом переросла в «Український січовий союз». Напередодні першої світової війни «Січ» та «Сокіл» влаштували на площі «Сокола-Батька» у Львові велике спортивне свято молоді на честь 100-річчя з дня народження Т.Г. Шевченка.
  Радикали. Перші політичні партії. У 70-х роках XIX ст. у Галичині з’являється нова генерація діячів українського руху, яка критично оцінювала діяльність москвофілів та народовців і прагнула надати рухові європейського характеру. Під впливом ідей М. Драгоманова молоді українські політичні діячі Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлець- кий стають активними прибічниками соціалістичної ідеології. Так, в українському русі виникає радикально-демократична течія, її появу на політичній арені знаменував перший львівський судовий процес проти українських соціалістів (Івана Франка та його товаришів) 1877-1878 pp.
  4 жовтня 1890 р. з ініціативи І. Франка, М. Павлика, В. Будзиновського було утворено першу українську політичну партію - Русько-українську радикальну партію.
  У 1896 р. галицький митрополит Сильвестр Сембратович, народовці О. Барвінський, А. Вахнянин заснували Русько-український християнський союз - українську партію клерикального спрямування.
  У 1899 р. В. Охримович, Є. Левицький, В. Будзиновський, Т. Окуневський, І. Франко утворили Українську національно-демократичну партію. Важливу роль у її діяльності відігравав М. Грушевський. Її підтримував галицький митрополит А. Шептицький. УНДП стала найвпливовішою партією Галичини.
  У 1900 p., порвавши з УРП, соціалісти-марксисти М. Ганкевич, Ю. Бачинський, Р. Яросевич, С. Вітик заснували Українську соціал-демократичну партію.
  Поява політичних партій наприкінці XIX ст. у Західній Україні знаменувала собою початок нового політичного етапу в українському національно-визвольному русі. Східна Галичина, за влучним висловом М. Грушевського, стала «Українським П’ємонтом».
  Національне відродження у Буковині та Закарпатті. Українське національне відродження на Буковині припадає на кінець 60-х років XIX ст. і пов’язане із заснуванням «Руської бесіди» (1869), головою якої був священик Василь Продан, та організації політичного товариства «Руська рада» (1870), очолюваної Іваном Тимінським, Єротеєм Пігуляком. До 1880-х pp. на ці організації справляли сильний вплив москвофіли. Але поступово керівництво в них перебирають народовці.
  Велику роль у громадсько-політичному відродженні на Буковині відіграла творчість «буковинської трійці»: Юрія Федьковича, Сидора і Григорія Воробкевичів.
  Неабияке значення для культурного руху на Буковині мало заснування університету імені Франца Йосифа, у якому в 1884 р. вже діяло п’ять кафедр з українською мовою викладання і навчалось майже 1200 студентів, з них - 313 українців.
  Зі зростанням кількості української інтелігенції та її національної свідомості на Буковині виникають перші культурно-освітні товариства («Руський народний дім», «Руська школа», «Українська школа») та часописи («Буковина», редакторами якого були Ю. Федькович, О. Маковей, С. Дашкевич).
  На Закарпатті розгортання українського руху пов’язано з діяльністю громадського, культурного діяча, письменника, публіциста, учителя і поета Олександра Духновича, засновника товариства «Літературноє заведеніє Пряшівськоє» (проводило культурно-освітню роботу й видавало популярні книжки для народу), культурно-освітнього товариства «Общество св. Василия Великого» у м. Ужгороді (першим головою товариства був священик Іван Раковський, а почесним головою Адольф Добрянський; згуртувало 500 священиків і світської інтелігенції й займалося видавничою діяльністю; припинило свою діяльність у 1870 p.).
  У 1896 р. мукачівський єпископ Юлій Фірцак, уболіваючи за трагічний стан економічного становища українського населення Закарпаття, звернувся до угорського уряду з проханням перевірити нужденне життя краю і надати йому допомогу. На домагання єпископа Фірцака до краю прибув уповноважений урядом чиновник Міністерства хліборобства Едмунд Еган. Ознайомившись із жахливим становищем селянства, Е. Еган підготував спеціальний «меморандум», у якому поінформував про нестерпний визиск українського населення місцевими євреями - корчмарями-лихварями. Угорський уряд позитивно зреагував на меморандум свого чиновника, започаткувавши ряд реформ, відомих під назвою «Верховинська акція» (видано закон про обмеження лихварської діяльності; безземельних селян почали наділяти земельними наділами; засновувалися сільськогосподарські курси, промислові школи, кредитні каси).
  Отже, український рух на західноукраїнських землях, поступально розвиваючись, ставав складником процесу загальноукраїнського національного відродження, набуваючи політичного спрямування.
• 
  

ЗНО онлайн з історії України